Глава 9

Дивлячись на зачинені двері номера, де щойно зникла Блогерка, я мимовільно спіймав себе на дивній, майже раптовій думці.

І Контролерка, і Блогерка, і навіть Мутний залишили по собі гучні прощальні акорди. Вони довго розбирали свої минулі помилки, виливали каяття у простір і чекали від нас розуміння. Хтось із них за життя звик до залів, екранів чи цифр, хтось — до вуличного пафосу, але кожному з них була потрібна ця остання трибуна.

Тільки зараз до мене дійшло: єдиною, хто відійшов по-справжньому тихо, була Дівчина у светрі.

Тут, у Лімбі, вона здавалась найслабшою. Вона найбільше жалілася, найбільше тонула в розпачі й тремтіла від найменшого шелесту туману. Але коли її катарсис настав, дівчина не стала вивалювати свої страждання на решту групи. Вона не влаштовувала монологів про змарновані роки. Вона лише тепло усміхнулася нам і пішла, зберігши той залишок сил, який так потрібен був усім іншим. Це була дивовижна, доросла й милосердна мужність людини, яка вирішила залишити світло, а не важкий осад жалю до себе.

А потім у моїй голові луною відбилися слова Контролерки: «Дякую, що перестали бігати по колу».

Це вдарило по мені зненацька й боляче. Я ж вважав себе іншим! Гадав, що я — благородний захисник, людина з тонкою душею. А виявилося, що мій «синдром рятівника», моє прагнення контролювати все між нами та підстраховувати кожен її крок — це був точно такий самий глухий панцир, як і блокнот Контролерки. Я намагався контролювати любов, бо панічно боявся бути відкинутим. Я не проживав почуття, я ними маніпулював, щоб почуватися потрібним.

— Та скільки можна тут стирчати?! — гучний, але надтріснутий голос Картяра перебив мої думки.

Він гарячково перехопив колоду, озираючись на порожнє житлове крило так, ніби стіни зараз мали зсунутись.

— Ходімо в ігрову, а? Там хоч сукно є, посидимо як люди, а не біля морга!

Ніхто не став заперечувати. Ми повільно рушили коридором.

В ігровій кімнаті панував м'який напівзатінок. Навіть пил у променях приглушеного світла здавався тут нерухомим.

Ми з Євою вмостилися на низькому дивані в кутку. Ми обоє відчували: фінал нашого перебування в цьому дивному місці вже не за горами. І це усвідомлення повністю змило з нас залишки сорому чи остраху здатися надто вразливими.

Єва роззулась, підібгала ноги й вмостилася, поклавши голову мені на коліна.

ЇЇ густе темне волосся — те саме, яке під час нашої першої зустрічі в холі було зібране у швидкий недбалий вузол, — тепер вільно розсипалося по моїх джинсах. Я повільно занурив у нього пальці, торкаючись цієї невагомої прохолоди.

Я дивився на її обличчя згори вниз і мимовільно згадав той перший погляд. Тоді, на підвіконні, вона здавалася мені просто втомленою звичайною дівчиною, яка вигоріла до попелу й не мала жодного бажання подобатися цьому світу. А зараз... Зараз у моєму внутрішньому дзеркалі щось назавжди зламалось. Закохувався я тоді у звичайну знесилену дівчину, а зараз на моїх колінах лежала справжня муза — чи то загадкова мисткиня-вітражистка, чи то супермодель із глянцевого журналу, з якої нарешті зійшла тінь туману.

Трохи згодом ми помінялись: я простягнувся на дивані, поклавши голову Єві на коліна, а вона повільно окреслювала пальцем контур мого обличчя, торкаючись щік, брів, вуст. Ми дарували одне одному це прохолодне, але справжнє тепло, вбираючи кожну секунду присутності й не соромлячись жодного доторку.

Тим часом Картяр із сухим тріском витягнув з колоди тонку стопку карт і з гуркотом кинув їх на зелене сукно.

— Так, щоб без плутанини, — він картинно провів пальцем по віялу. — Тут рівно тринадцять карт. Всі пікові — від двійки до туза. Число відповідне, масть теж під стать нашому закладу. Граємо в чесність: кожен тягне по карті. У кого найстарша — ставить будь-яке запитання тому, в кого наймолодша. Відповідь має бути відвертою.

Він різко нахилився над столом, і в його очах спалахнуло щось божевільне, від чого навіть Сталевий здригнувся.

— А якщо хтось збреше... ну, хай Лімб його просто тут, на місці, розірве на фантомні клапті! Щоб туман заковтнув його ще до того, як наступна карта торкнеться сукна! Жодної кімнати, жодного тунелю — чиста, бляха, ПОРОЖНЕЧА! Кажуть, Лімб чує тих, хто готовий розрахуватися... тож хай чує!

Він вигукнув це з такою сухою отруйною пристрастю, що Сталевий похмуро насупився.

— Ти зовсім з глузду з'їхав, клоун? — буркнув Сталевий. — Навіщо ти цю чортівню вигадуєш? Чи тобі мало туману за дверима?

— Заспокойся, хлопче, — Єва окинула Картяра глибоким, майже жалісливим поглядом. — Ти сам себе заганяєш у куток.

Лише Віталик у своєму темному кутку навіть не поворухнувся. З-під його капюшона вирвався тихий, ледь помітний подих.

— Ох, які ж високі ставки в дитячому садку... — промовив він своїм м'яким голосом, у якому була лише спокійна іронія. — Грай уже, «королю». Твій туз від цього вагомішим не стане.

І саме в цей момент простір кімнати відчутно осів.

Це не був удар чи гуркіт, але по зеленому сукну пробігла глуха холодна вібрація, від якої спиною сипнуло морозом. Тьмяне світло на мить здригнулось і пригасло, а туман за вікном важким щільним пластом притиснувся просто до скла. Складалося моторошне, цілком реальне враження, що Лімб справді прийняв криваву ставку Картяра й тепер особисто стежитиме за кожним словом біля цього столу.

Картяр на мить застиг, проковтнув сухий клубок у горлі, але тут же випростав спину й зверхньо хмикнув:

— Бачите? Простір чує! Тож... тягнемо.

Проте перші кілька роздач проходили на диво легко, майже безневинно. Гра нагадувала дитячі розваги в літньому таборі.

Сталевий витягнув туза, а Картяр — трійку.

— Яку найдурнішу покупку ти робив за життя? — похмуро спитав Сталевий.

Картяр криво посміхнувся:

— Золотий годинник «Ролекс». Фейковий. Купив у підворітті, щоб у казино солідніше виглядати. А він зупинився через дві години.