Глава 11

Після монологу Віталика в кімнаті знову запанувала тиша. Але це вже не була та задушлива свинцева мовчанка, яка моментами повисала в паузах під час гри Картяра — повітря стало легшим, ніби з нього викачали весь отруйний пил.

У цій вузькій камерній напівтемряві все навколо тепер звелося до нашого маленького куточка: зеленого сукна, кількох стільців і єдиного конуса тьмяного світла над головою.

Віталик сидів скраю, легенько гойдаючи ногою. Він більше не здавався загрозою чи страшним суддею — швидше господарем тихої порожньої кав'ярні після закриття.

Я подивився на Єву. Вона все ще тулилася до моєї куртки, а її пальці тихо спочивали на моєму рукаві. У пам'яті раптом виринули її слова у відповідь на запитання Стаса під час тієї виснажливої гри в «чесність» — про те, як вона сумує за музикою і за тим відчуттям у танці, де більше не існує гравітації.

Я поволі розвернувся до Віталика.

— Слухай... — голос пролунав трохи сипло. — А тут... є якась музика? Хоч що-небудь?

Віталик припинив гойдати ногою і м'яко, зі співчуттям усміхнувся. У його погляді промайнула дивна, майже батьківська теплота.

— Музику сюди не можна принести ззовні, Дене, — тихо відповів він. — Вона або є всередині вас, або її немає в усьому Лімбі. Цей простір не вміє вмикати платівки, він вміє лише віддзеркалювати те, що ви звучите самі.

Він повільно підвівся зі свого місця, поправив сіру толстовку й потягнувся.

— Ладно, смертні. Мені треба трохи почистити код Лімбу після тих двох, які щойно пішли. Систему трохи хитає.

Віталик підморгнув нам, повернувся й, не поспішаючи, рушив у глибину напівтемряви. Його постать безшумно розчинилась у сірому тумані, залишивши нас із Євою в абсолютній, глибокій і безпечній самоті.

Тепер ми були вдвох.

Важка колода карт, зелене сукно, зів'яла вісімка, яка так і залишилася лежати в центрі — усе це миттєво втратило будь-яку вагу.

Я переплів наші пальці й повів Єву за собою до столу. Сів на край зеленого сукна й легенько притягнув її до себе. Вона не опиралася — зробила крок уперед, опинившись прямо переді мною, і м'яко поклала свої долоні у мої.

Усередині мене все стискалось. Декілька митей ми просто мовчали, слухаючи, як тиша Лімбу огортає нас, мов щільний туман. Я бачив кожну дрібну деталь її обличчя: як тьмяне світло відбивається у темних очах, як ледь помітно тремтять губи.

— Тобі боляче від того, що сказав Віталик? — тихо запитала Єва. Її пальці злегка притислися до моїх долонь.

— Боляче... бо він влучив прямо в нарив, — гірко посміхнувся я, опустивши погляд на наші зчеплені руки. — Про цей мій невроз, про «лицаря-рятівника»... Він усе розклав із хірургічною точністю. Тільки він не пояснив, звідки ця дрянь узагалі в мені взялась. Чому я став саме таким.

Єва мовчала, але її погляд став дивовижно уважним і м'яким. Вона не квапила мене. І в цій її тихій готовності слухати я вперше в житті відчув, що мені не треба грати роль, ставати на п'єдестал чи вдавати з себе бездоганного захисника.

Я глибоко вдихнув і почав, збираючи спогади, які роками ховав на самому дні:

— Мені було п'ятнадцять. Її звали Аня. Вона була з паралельного класу, і в неї було не життя, а суцільне пекло: отруйна родина з постійними скандалами, якийсь відбитий і значно старший за неї колишній хлопець, який її переслідував... А я був непомітним тихонею. Сидів на задній парті, писав якісь вірші й боявся власної тіні. Але в ті моменти, коли Аня плакала на сходах біля школи, вона дивилася на мене. Тільки тоді я відчував, що взагалі існую.

Я зупинився, вишукуючи правильні слова. Спогади виринали пекучими спалахами.

— Я брав на себе все, до чого міг дотягнутись. Годинами чергував під під'їздом у холодний дощ, аби просто провести її до дверей. Одного разу вліз у бійку з тим її колишнім — мені тоді добряче зламали ніс... Але знаєш, що найстрашніше? Я ходив із тими синцями й пишався ними, як орденом за відвагу. Я віддавав їй останні кишенькові гроші на заспокійливе, вислуховував багатогодинні сльози по телефону серед ночі. Бо тільки в ті хвилини, коли я її «рятував», я відчував себе потрібним. Я створив собі ілюзію: якщо я її щит, то вона обов'язково мене любить. А коли все налагоджувалось і ставало спокійно — вона мене просто не помічала. Я ставав порожнім місцем.

— І чим усе закінчилось? — прошепотіла Єва. Вона повільно провела великим пальцем по моєму зап'ястку, намагаючись розділити зі мною цей давній біль.

— Вона все одно зламалась, — голос пролунав глухо. — Не врятував я її. Повернулася до того самого хлопця, вони разом кудись утекли, повністю скотились... і вона зникла з мого життя. А я залишився на руїнах з двома жахливими речами: переконанням, що без чиєїсь біди я сам собою нічого не вартий, і гризотою, що це я винен. Що я був занадто слабким і нерішучим, тому не зміг її витягнути.

Я зітхнув, вивчаючи власні пальці, й додав уже без виправдань, із сухою самоіронією:

— І найдурніше, що я не зробив жодних висновків. Це просто пішло по колу. Усі мої наступні стосунки... я підсвідомо шукав дівчат із якимись зламами, проблемних, тих, кого «треба витягати». Я купував їм дорогі речі, вгадував кожен подих, розв'язував їхні проблеми, віддавав усього себе... А коли біди закінчувалися, вони або йшли, бо їм ставало зі мною нудно й задушливо, або я сам починав шукати привід для нового «подвигу». Це перетворилося на якийсь біг по колу. Я так боявся виявитися порожнім і нецікавим сам собою, що роками не знімав цей важкий костюм героя.

Єва слухала мене, не перебиваючи. Її погляд був глибоким, без крихти осуду. Вона повільно випростала спину, на мить заплющила очі й опустила голову:

— А я... я все життя тікала від тих, хто прагнув мене «контролювати».

Вона важко зітхнула й озирнулася на сіре марево навколо, ніби повертаючись у ті роки:

— Усе почалося з батьків. Вони перетворили моє життя на стерильну в'язницю. Кожен мій крок звірявся з інструкцією, кожна оцінка піддавалась аналізу, мої захоплення знецінювалися, бо були «не тими, які зроблять із мене успішну людину». Мені казали: «Ми ж дбаємо про тебе! Ми робимо це з любові!». А для мене ця «любов» була зашморгом. Тому у вісімнадцять я просто зібрала один-єдиний рюкзак і втекла в перший-ліпший орендований куток, аби тільки дихати самостійно.