Глава 4

Повернення до холу не принесло полегшення жодному з нас. Повітря в приміщенні здавалося густим і застояним, мов у зачиненому льосі, де давно зіпсувалися всі запаси.

Ми повернулися з другого поверху вп'ятьох — я, Сталевий, Картяр, Віталик і Контролерка. Останню було просто не впізнати. Світ без інструкцій і нормальної фізики знищив її зсередини: вона йшла абсолютно мовчки, із білим обличчям, і, звалившись на крайчик радянського дивана, застрягла поглядом у одній точці на підлозі. Вона більше не віддавала наказів і не намагалася тримати все під контролем. Вона була просто розчавлена тим, як Лімб насміхався з її спроб керувати ситуацією.

Ті, хто залишався чекати в холі, теж виглядали виснаженими. Мутний забився в найдальший куток, притиснувши коліна до грудей, а Дівчина у светрі практично розчинилася в своєму величезному комірі, ховаючи обличчя від усіх.

І лише Дівчина біля вікна зберігала той самий примарний спокій. Попри весь гармидер навколо, мій погляд одразу, майже проти волі, вихопив її силует. Вона мовчки стояла спиною до нас, спираючись плечем о підвіконня, а тонкі пальці неперервно викреслювали на запітнілому склі якісь невидимі, лише їй зрозумілі візерунки. У цьому тихому жесті було стільки внутрішньої відстороненості від нашої загальної паніки, що в мені знову, попри все це тупе заціпеніння, тьохнуло те гостре болюче бажання просто підійти й опинитися поруч.

Тишу розірвав панічний голос Блогерки, яка зірвалася на високу ноту, щойно побачила нас:

— Ви де взагалі були?! Ви нас тут просто кинули! Коли ви пішли, стіни... вони наче поповзли всередину! Звуки зникали, світло ставало тьмяним! Я думала, цей туман зараз просочиться крізь шпалери й задушить нас усіх!

Вона захлиналась власними словами, шукаючи підтримки в тих, хто залишався з нею, але ті мовчали.

Сталевий, який ішов поруч зі мною, розправив плечі. Його рука повільно й неприродно погладила кишеню куртки, де випинався прямокутник розтрощеного рожевого Айфона. Вплив цього артефакту вже почав отруювати його розум.

— Спокійно, — у голосі Сталевого з'явилися комічні металеві нотки «командира» з дешевого бойовика. — Об'єкт під контролем. Ми провели розвідку поверху й локалізували аномальну загрозу. Без паніки.

Блогерка зачепилася поглядом за його кишеню й кліпнула:

— Зачекай... Це мій телефон? Стривай, віддай його назад! Навіщо він тобі?

— Майно з підвищеним рівнем ризику залишається у тактичного командування, — зверхньо чеканив Сталевий, міцніше притиснувши кишеню. — Цивільним небезпечно тримати таке при собі. Перебуватиме під моїм особистим наглядом.

Блогерка відкрила рот, щоб влаштувати істерику, але в неї просто не вистачило сил. Вона безпорадно відкинулася на спинку крісла.

Я зробив крок уперед, стаючи між ними. Металевий пафос Сталевого починав діяти на нерви, а липка втома тиснула на плечі.

— Досить, — сказав я, намагаючись зберегти спокій. — Давайте без ілюзій. Ми не збираємося ставати друзями, і ніхто тут не зобов'язаний любити один одного. Але якщо ми просто сидітимемо в цьому холі й чекатимемо, поки стіни остаточно зсунуться — ця діра перемеле нас по одному. Пропоную угоду: пакт про ненапад. Ми тримаємося разом і йдемо оглядати решту санаторію. Треба зрозуміти, що взагалі діється всередині будівлі й чи є тут безпечні зони. Жодних провокацій і конфліктів, поки ми на розвідці.

У холі повисла важка тиша. Ніхто не зустрів мою ідею оваціями. Це було рішення з безвиході — огидне, але єдино логічне.

Картяр, який перекидав із долоні в долоню зів'ялу колоду карт, тихо й сухо засміявся:

— Тимчасовий пакт про ненапад і спільна екскурсія? — він зробив у повітрі вишуканий жест колодою. — О, як це шляхетно. Звучить майже як висока дипломатія перед остаточним крахом. Що ж, я згоден. Нічого особистого, панове, просто бізнес на виживання. Урочисто обіцяю не бити по болючих місцях... без крайньої потреби.

Він провів отруйним поглядом по Сталевому й Мутному. І тут у розмову втрутився Віталик. Він сидів на краю стола, крутячи в руках якийсь сірник, і щиро, майже по-дитячому усміхнувся:

— Ну от, нарешті, — він легко знизав плечима. — Я ж казав: гризтися тут немає жодного сенсу. Разом якось і ходити не так моторошно, і домовитися простіше. Нам же всім у підсумку в один бік.

Він говорив це так легко й простодушно, ніби йшлося про звичайну запізнілу прогулянку, а не про застрягання між світами.

Коли угоду було укладено, хол наче трохи вибрався із заціпеніння — ми почали повільно підводитися з місць, мов люди після важкої хвороби, яким кожен крок дається із зусиллям.

Ми залишили хол і рушили довгим напівтемним коридором у бік лівого крила. Йшли один за одним. Попереду крокував Сталевий, неприродно випрямивши спину й тримаючи руку на кишені, де випинався потрісканий рожевий смартфон.

Блогерка, яка притискалася ближче до середини групи, не витримала першою. Вона час від часу косилася на Контролерку, яка йшла поруч — згасла, мовчазна, з придушеним поглядом.

— Стривайте... — тихіше, ніж зазвичай, мовила вона, наздоганяючи мене. — А що там взагалі сталося на другому поверсі? Чому вона... така? Ви ж пішли туди разом.

— Там зламалася фізика, — коротко відповів я, не вдаючись у подробиці. — Кімнати стискались. Стіни мінялися місцями. А вона намагалася зупинити це інструкціями й правилами.

— Вона просто дурнею займалась, — подав голос Картяр, який ішов позаду й ліниво перебирав колоду. — Хотіла навести порядок у місці, де самого поняття «порядок» не існує. За це її Лімб трохи й провчив. Нічого особистого.

Контролерка навіть не обернулась. Вона просто продовжувала переставляти ноги. Блогерка ж наче ще більше потьмяніла в цьому тумані й мимоволі перевела погляд на Сталевого, який час від часу сухо чеканив: «Тримаємо дистанцію. Сектор під контролем».

Ми звернули за поворот, і перед нами відкрилися важкі подвійні двері з напівстертим написом «Водолікарня».