Глава 2

Віталик анітрохи не образився на цей отруйний випад. Він лише приязно, відкрито усміхнувся, з трохи кумедним зніяковінням почухав потилицю й м'яко зітхнув:

— Та біс його знає, чувак... Тіло, мов і не моє, а звичка залишилась. Я ж тільки-но в себе прийшов.

Я уважніше придивився. Безформна сіра толстовка робила його схожим на студента років двадцяти, але в дрібних зморшках біля очей і надто спокійному погляді вгадувалися всі тридцять. Хлопець без чіткого віку.

Поки ми намагались осмислити дикувату щирість Віталика, чоловік у темній куртці — той самий, із важким загартованим поглядом, якого я подумки охрестив Сталевим, — мовчки підвівся.

У ньому не було ані краплі паніки. Армійська вишколеність або звичка хірурга до кризових ситуацій — біс його знає, але діяв він із холодною розрахованою точністю. Не витрачаючи слів на наші балачки, він спокійно підійшов до виходу.

Велетенські скляні двері холу — ті самі, крізь які було видно силуети темних сосон, що потопали в білій молочній гущавині буквально за п'ять метрів від ґанку, — виявилися зовсім не замкненими. Сталевий просто упевнено взявся за важкі металеві ручки і з важким рипом штовхнув обидві стулки від себе.

У хол миттєво дихнуло вологим нерухомим холодом. Туман висів просто на порозі.

— Стійте! — Контролерка зробила крок уперед. — Ми не знаємо, що там. Не можна виходити наосліп!

— Та пішла ти зі своїми порадами! — рявкнув Мутний, підхоплюючись із дивана.

Параноя остаточно позбавила його глузду. Дбаючи лише про власну шкуру, він грубо відштовхнув Контролерку й першим рвонув до відчиненого виходу. Блогерка, яку калатало від паніки та відсутності зв'язку, миттєво кинулася за ним — аби тільки не залишатись у цьому місці та з надією спіймати за порогом бодай одну риску зв'язку.

Вони майже одночасно підбігли до розчахнутих дверей.

Картяр біля стіни ліниво крутнув колоду в руках і кинув їм навздогін з брудною посмішкою:

— Обережно. Там GPS не ловить. З тобою ще пів біди, — він зневажливо кивнув Мутному, — а от у зумерші точно піна з рота полізе від паніки, коли вона в тумані загубиться й сторіз не запише.

— Та йдіть ви всі до біса! — крикнула дівчина, і вони обоє пірнули у вогку сірість поміж сосон.

Минали секунди. Десять, двадцять, тридцять. За дверима панувала мертва тиша.

І саме в цей момент дівчина з підвіконня безшумно зіскочила на підлогу. Вона ступила кілька кроків і зупинилася майже впритул до мене, вдивляючись у біле молоко за склом.

Мене миттєво обпекло хвилею солодкого, п’янкого тепла. Моя ілюзія спалахнула з новою силою: «Ну звісно... Вона просто тримала дистанцію, а зараз, коли світ довкола розвалюється, їй потрібен той, поруч із ким не так страшно». Мені здавалося, що між нами щойно спалахнув той самий невидимий, майже доленосний зв'язок — вона несвідомо обрала саме моє плече.

І поки я розпливався в цих романтичних флюїдах, із глибини коридору — з боку темного проходу до службових туалетів, — пролунав важкий гуркіт.

Двері туалету з тріском відлетіли до стіни, й у хол із виряченими від жаху очима ввалилися... Мутний та Блогерка. Вони гарячково хапали ротом повітря, імітуючи важку задишку — чисто фантомна судома, яка не мала жодного фізичного сенсу. Їхні легені були мертвою тканиною, але перелякана свідомість за звичкою все ще змушувала тіло грати в панічну гіпервентиляцію. Вони були переконані, що бігли просто вперед углиб лісу, але вискочили з кабінки неподалік від нас.

У холі повисла важка нерухома тиша.

Дівчина в розтягнутому светрі, яка досі тремтіла на підлозі, раптом видала дивний звук — це був істеричний, нервовий смішок. У ньому спалахнула найсуперечливіша гама: глухий жах від нереальності того, що відбувається, і водночас егоїстичне, майже дитяче полегшення від того, що ці двоє не змогли втекти й покинути її тут саму.

І в цій мертвій напрузі Віталик спокійно покліпав очима, подивився на двері туалету і з щирою, простодушною надією запитав:

— О, а ви чого звідти? До речі, може хоч там якась вода є?

Питання Віталика повисло в повітрі незграбною дитячою дурістю.

Блогерка дивилася на нього розширеними від жаху очима, а потім просто сповзла по одвірку на підлогу. Вона наче розпалася на частини: вся її штучна глянцевість остаточно злетіла, залишивши лише абсолютну дитячу безпорадність.

— Та яка вода?! Яка, нахрін, вода?! — закричала вона, зриваючись на вереск. — Ми бігли прямо! Чуєш?! Там були дерева, був ґанок, я бачила туман! А потім... як?! Як ми опинились у туалеті?!

Мутний навіть не намагався кричати. Він забився в куток біля службового проходу, підібгавши коліна, і руками, що за звичкою тремтіли, намагався викресати іскру із синьої одноразової запальнички. Пластмаса клацала в порожнечу — полум'я не з'являлось. Уся його вулична агресія та обіцянки «дати в щелепу» випарувались. Залишився тільки липкий тваринний страх.

— Так, без паніки! — Контролерка зробила крок уперед, намагаючись повернути ситуацію в звичне русло. Вона поправила лацкани піджака, хоча голос на півтону здригнувся. — Існує раціональне пояснення. Наприклад, витік якогось газу. Дезорієнтація у просторі, колективна галюцинація...

— Колективна галюцинація з просторовою петелькою? — з кутка донісся сухий смішок Картяра. Він спритно перекинув колоду з руки в руку, зробивши ідеальну «віялову» тасовку. — Оригінально, пані адвокате. Чи хто ви там. Тільки бруд на їхніх кросівках цілком справжній. Нас просто замкнули в коробці, де всі двері ведуть у центр столу. Як у дешевому казино з подвійним дном.

— Ви можете хоч хвилину не блазнювати?! — спалахнула Контролерка. — Нам треба протоколювати факти! Оцінити ресурси, оглянути приміщення...

— Що оцінювати? — спокійно перебив її Сталевий.

Він усе ще стояв біля відчинених дверей ґанку, спираючись плечем на масивний одвірок. На його обличчі не було ні паніки, ні здивування. Лише холодна констатація фактів людиною, яка просто прийняла нові умови гри.