Глава 2

Віталик анітрохи не образився на цей отруйний випад. Він лише приязно, відкрито усміхнувся, з трохи кумедним зніяковінням почухав потилицю й м'яко зітхнув:

— Та біс його знає, чувак... Тіло, мов і не моє, а звичка залишилась. Я ж тільки-но в себе прийшов.

Я уважніше придивився. Безформна сіра толстовка робила його схожим на студента років двадцяти, але в дрібних зморшках біля очей і надто спокійному погляді вгадувалися всі тридцять. Хлопець без чіткого віку.

Поки ми намагались осмислити дикувату щирість Віталика, чоловік у темній куртці — той самий, із важким загартованим поглядом, якого я подумки охрестив Сталевим, — мовчки підвівся.

У ньому не було ані краплі паніки. Армійська вишколеність або звичка хірурга до кризових ситуацій — біс його знає, але діяв він із холодною розрахованою точністю. Не витрачаючи слів на наші балачки, він спокійно підійшов до виходу.

Велетенські скляні двері холу — ті самі, крізь які було видно силуети темних сосон, що потопали в білій молочній гущавині буквально за п'ять метрів від ґанку, — виявилися зовсім не запертими. Сталевий просто упевнено взявся за важкі металеві ручки і з глухим важким рипом штовхнув обидві стулки від себе.

У хол миттєво дихнуло вологим нерухомим холодом. Туман висів прямо на порозі.

— Стійте! — Контролерка зробила крок уперед. — Ми не знаємо, що там. Не можна виходити наосліп!

— Та пішла ти зі своїми порадами! — рявкнув Мутний, підхоплюючись із дивана.

Параноя остаточно позбавила його глузду. Дбаючи лише про власну шкуру, він грубо відштовхнув Контролерку й першим рвонув до відчиненого виходу. Блогерка, яку калатало від паніки та відсутності зв'язку, миттєво кинулася за ним — аби тільки не залишатись у цьому місці й з надією спіймати за порогом бодай одну риску зв'язку.

Вони майже одночасно підбігли до розчахнутих дверей.

Картяр біля стіни ліниво крутнув колоду в руках і кинув їм навздогін з брудною посмішкою:

— Обережно. Там GPS не ловить. З тобою ще пів біди, — він зневажливо кивнув Мутному, — а от у зумерші точно піна з рота полізе від паніки, коли вона в тумані загубиться й сторіз не запише.

— Та йдіть ви всі до біса! — крикнула дівчина, і вони обоє пірнули у вогку сірість поміж сосон.

Минали секунди. Десять, двадцять, тридцять. За дверима панувала мертва тиша.

І саме в цей момент дівчина з підвіконня безшумно зіскочила на підлогу. Вона ступила кілька кроків і зупинилася майже впритул до мене, вдивляючись у біле молоко за склом.

Мене миттєво обпекло хвилею солодкого, п’янкого тепла. Моя ілюзія спалахнула з новою силою: «Ну звісно... Вона просто тримала дистанцію, а зараз, коли світ довкола рушиться, їй потрібен той, поруч із ким не так страшно». Мені здавалося, що між нами щойно спалахнув той самий невидимий, майже доленосний зв'язок — вона несвідомо обрала саме моє плече.

І поки я розпливався в цих романтичних флюїдах, із глибини коридору — з боку темного проходу до службових туалетів, — пролунав важкий гуркіт.

Двері туалету з тріском відлетіли до стіни, й у хол із виряченими від жаху очима ввалилися... Мутний та Блогерка. Вони гарячково хапали ротом повітря, імітуючи важку задишку — чисто фантомна судома, яка не мала жодного фізичного сенсу. Їхні легені були мертвою тканиною, але перелякана свідомість за звичкою все ще змушувала тіло грати в панічну гіпервентиляцію. Вони були переконані, що бігли просто вперед углиб лісу, але вискочили з кабінки неподалік від нас.

У холі зависла важка нерухома тиша.

Дівчина в розтягнутому светрі, яка досі тремтіла на підлозі, раптом видала дивний звук — це був істеричний, нервовий смішок. У ньому спалахнула найсуперечливіша гама: глухий жах від нереальності того, що відбувається, і водночас егоїстичне, майже дитяче полегшення від того, що ці двоє не змогли втекти й покинути її тут саму.

І в цій мертвій напрузі Віталик спокійно покліпав очима, подивився на двері туалету і з щирою, простодушною надією запитав:

— О, а ви чого звідти? До речі, може хоч там якась вода є?

Питання Віталика зависло в повітрі незграбною дитячою дурістю.

Блогерка дивилася на нього розширеними від жаху очима, а потім просто сповзла по одвірку на підлогу. Вона наче розпалася на частини: вся її штучна глянцевість остаточно злетіла, залишивши лише абсолютну дитячу безпорадність.

— Та яка вода?! Яка, нахрін, вода?! — закричала вона, зриваючись на вереск. — Ми бігли прямо! Чуєш?! Там були дерева, був ґанок, я бачила туман! А потім... як?! Як ми опинились у туалеті?!

Мутний навіть не намагався кричати. Він забився в куток біля службового проходу, підібгавши коліна, і руками, що за звичкою тремтіли, намагався викресати іскру із синьої одноразової запальнички. Пластмаса клацала в порожнечу — полум'я не з'являлось. Уся його вулична агресія й обіцянки «дати в щелепу» випарувались. Залишився тільки липкий тваринний страх.

— Так, без паніки! — Контролерка зробила крок уперед, намагаючись повернути ситуацію в звичне русло. Вона поправила лацкани піджака, хоча голос на півтону здригнувся. — Існує раціональне пояснення. Наприклад, витік якогось газу. Дезорієнтація у просторі, колективна галюцинація...

— Колективна галюцинація з просторовою петелькою? — з кутка донісся сухий смішок Картяра. Він спритно перекинув колоду з руки в руку, зробивши ідеальну «віялову» тасовку. — Оригінально, пані адвокате. Чи хто ви там. Тільки бруд на їхніх кросівках цілком справжній. Нас просто замкнули в коробці, де всі двері ведуть у центр столу. Як у дешевому казино з подвійним дном.

— Ви можете хоч хвилину не блазнювати?! — спалахнула Контролерка. — Нам треба протоколювати факти! Оцінити ресурси, оглянути приміщення...

— Що оцінювати? — спокійно перебив її Сталевий.

Він усе ще стояв біля відчинених дверей ґанку, спираючись плечем у масивний одвірок. На його обличчі не було ні паніки, ні здивування. Лише холодна констатація фактів людиною, яка просто прийняла нові умови гри.