Глава 7

Відхід двох не залишив по собі розпачу — у холі запанувала прозора тиша, в якій кожен мовчки осмислював свій майбутній крок. Але в мені ця тиша відгукнулася гарячковим, майже панічним фантомним пульсом.

Я не міг відвести очей від Єви. Усвідомлення того, що її зцілення означає її відхід, змусило мої посмертні інстинкти спрацювати в найгіршому з можливих режимів.

— Єво, ти як? — я миттєво опинився поруч, міцно перехопивши її під лікоть, коли ми рушили коридором. — Спирайся на мене. Тобі треба відпочити. Зараз повернемось, я знайду води, трохи посидиш. Не роби різких рухів.

Вона вивільнила лікоть. Не різко, але дуже відчутно — м'яко відступила на пів кроку вбік.

— Дене, все гаразд, — мовила Єва, не дивлячись на мене. Голос звучав рівно, але в ньому відчувалася втома, якої я раніше не помічав. — Я впевнено стою на ногах.

— Я бачу, яка ти виснажена, — наполягав я, роблячи крок слідом і знову перекриваючи їй простір, ніби намагаючись захистити від самого повітря цього санаторію. — Це місце б'є по найвразливіших точках. Я просто хочу, щоб ти була в безпеці. Хочу бути поруч і берегти тебе.

— Дене. Будь ласка, — Єва зупинилась і нарешті подивилася мені в очі. Погляд був важким. Вона не злилась — їй просто ставало душно. Мій захист перетворився на важкий скляний ковпак, під яким не залишалося кисню. — Дай мені просто пройтись. Усе добре.

Ми зупинилися на другому поверсі біля широкого панорамного вікна. Група мовчала. Сталевий важко опустився на дерев'яну лаву, Контролерка оперлась на підвіконня, а Картяр звичним рухом дістав свою зів'ялу колоду.

Єва зробила кілька кроків убік, щоб побути наодинці, але я миттєво рушив за нею, роззираючись довкола, ніби чекав нападу з темряви.

— Не ставай надто близько до скла, — тихо, але категорично сказав я, знову торкаючись її плеча. — Ми не знаємо, чи Лімб знову не спалахне.

Єва застигла й міцно стиснула пальці на підвіконні, лише ледь відчутно повела плечем, намагаючись стримати роздратування.

І в цей момент із кутка пролунав голос.

Це був не отруйний скепсис Картяра і не суворий бас Сталевого. Говорив Віталик.

Він сидів на низькому табуреті, обхопивши коліна руками. Але в його погляді більше не було тієї розсіяної каламуті, до якої ми всі звикли. Хлопець, який постійно белькотів дурниці та здавався абсолютно нешкідливим дурником, зараз дивився на мене жахливо чітким, пронизливим поглядом.

— Знаєш, Ден, є така хороша приказка: «Горбатого могила виправить», — промовив він негучно, але ці слова моментально розітнули тишу.

Картяр завмер із картою в пальцях. Контролерка повільно повернула голову.

Віталик трохи примружився й оглянув мене з ніг до голови:

— Але глянувши на тебе, я розумію, що вона не працює. Ми вже бозна-де, тіл немає, світ загарбів, а твій фікс як цвів, так і цвіте. Тут, здається, навіть смерть безсила.

Слова впали, як важкі бетонні плити.

Я застиг, відсмикнувши руку від плеча Єви, ніби обпікся. Усе всередині мене перевернулось. Це було не просто зауваження — це була хірургічно точна правда про мій нав'язливий синдром рятівника, про моє прагнення контролювати під соусом турботи.

Усі мовчали. Навіть Картяр лише повільно перевів погляд із Віталика на мене й тихо присвиснув. У повітрі повисла німа пауза.

«Це не може бути він, — гарячково билось у моїй голові. — Цей блаженний дурник не міг так прочитати мене. Він хворий. Або... або він взагалі не той, за кого себе видає».

Підозра вдарила гарячим струмом. Мені треба було вибратися з цього прольоту, з-під важкого погляду Єви та німого здивування групи.

— Я... зараз повернусь, — здавлено мовив я. — Треба перевірити номер.

Ніхто не став мене зупиняти. Я швидким кроком звернув у коридор житлового крила, оминаючи зачинені двері.

Мій власний номер мене не цікавив. Я йшов цілеспрямовано, поки не зупинився перед кімнатою Віталика — дверима під номером «200». Це одразу різало око. У будь-якому санаторії чи готелі нумерація другого поверху завжди починається з 201-го, а «двохсотого» в таких закладах не існує в принципі.

Я вхопився за металеву ручку й шарпнув. Вона навіть не поворухнулась. Я натиснув дужче, притиснувшись плечем до фанери — двері сиділи у проймі наглухо, ніби за ними була не звичайна кімнатка санаторію, а монолітна залізобетонна стіна. Жодних шпарин, жодної замкової щілини.

Не вірячи власним відчуттям, я ступив крок убік і натиснув на ручку сусіднього номера. Двері легенько клацнули й одразу м'яко подалися всередину. Я зробив ще пару кроків далі й торкнувся наступної ручки — фанера легко відійшла від найменшого натискання пальця.

Усі двері в цьому викривленому Посмерті піддавалися без опору.

І лише двері Віталика були замкнені намертво.

Я повернувся на проліт повільно, гарячково намагаючись приховати свій шок.

Атмосфера біля панорамного вікна змінилась. Тиша більше не була загрозливою, але в ній виразно відчувалось вигорання останніх ілюзій.

Контролерка сиділа на краю лави, гарячково здуваючи порошинки з обшарпаного блокнота. Вона намагалася креслити якісь графіки й схеми часових інтервалів між спалахами 218-ї кімнати, але її грифель раз у раз рвав крихкий радянський папір. Цифри не складались. Її впорядкований раціональний світ, де будь-який аномальний жах можна було розкласти на формули, остаточно розвалився після того, як Мутний пішов через просте щире каяття.

Трохи далі сиділа Блогерка. Вона безупинно проводила пальцем по абсолютно чорному згаслому екрану свого розбитого смартфона. Тонке скло не відгукувалось. У цьому тьмяному мареві вона бачила в склі лише власне бліде відображення — без фільтрів, без тисяч чужих лайків і штучного захоплення. Маска ідеального життя більше не мала глядачів, і ця порожнеча давила на неї дужче за будь-який туман.

Вони обидві вигорали. Їхні захисні бар'єри рушилися наступними.