Глава 13

Я чекав на удар. Чекав, що стіни зараз здригнуться, поповзуть тріщинами й обтягнуться гарячковим лоском, а простір згорнеться в кулак, розриваючи мій розум набагато жорстокіше, ніж це було з Мутним. Я ж сам щойно віддався цьому місцю на поталу. Сам благав про кінець. Але очікуване пекло так і не спалахнуло. Натомість Лімб відреагував у зовсім несподіваний спосіб.

Він не став мене нищити. Замість атаки й нових кошмарів простір у кімнаті Єви раптом відступив. Повітря розгладилося, ставши м'яким, беззвучним і дивовижно теплим, ніби саме Посмертя визнало мій вибір. Зник той гнітючий сірий тиск, який від самого заснування санаторію висів над цими коридорами.

Лімб карав Мутного чи Блогерку за те, що вони намагались заховатися від правди й тікали від власної провини. Вони будували фортеці з ілюзій. Але я більше не тікав. Я зайшов сюди не задля втечі чи порятунку. Я скинув свої обладунки, відпустив Єву і чесно зустрів свій біль. У моєму розпачі більше не залишилося фальші чи намагання виправдатись.

І Лімбу більше не було з чим воювати.

Час утратив залишки орієнтирів. Я лежав на ліжку — на ліжку, яке ще так недавно належало Єві, відчуваючи, як простір навколо починає повільно переплавлятись.

Лімб покірно підхопив мій розпач і почав викривляти його у солодке гіпнотичне марення. Мене закрутило в теплій золотавій ілюзії. Перед очима виросла ідеальна картина: Єва, усміхнена, очищена від свого болю, ніжно дивиться на мене так, ніби я — її єдиний порятунок у цьому світі. Тут я знову почувався шляхетним героєм, який приніс себе в жертву й зцілив зламану душу. Це було солодко, безпечно й надзвичайно привабливо.

Але в якийсь момент у цьому ідеальному мареві щось фальшиво здригнулось.

В ілюзії Єва мовила моє ім'я з якоюсь занадто правильною, майже театральною вдячністю. І ця вилизаність раптом різонула по моїй свідомості.

«Єва. Вона назвалась Євою. Яке зручне, яке ідеальне ім'я для дівчини, яку Лімб так вчасно підсунув у мій порожній світ! "Та, що дає життя". Чи справді вона була тією дівчиною з кав’ярні, чий погляд я колись випадково перехопив, чи з першої миті в Лімбі збагнула мої комплекси й вирішила так витончено з мене посміятись? Пограти в останню жінку для хлопця, який так прагне бути її рятівником? І навіть сама Смерть змилосердилася над моєю жалюгідністю та вирішила їй підіграти?»

Солодке марення миттєво тріснуло й розвалилося на сірі шматки.

Але Лімб не дав цій брудній думці пустити коріння. У відповідь на мій цинізм простір знищив фальшиву картинку й висвітив справжній спогад — спалах абсолютної, беззаперечної щирості.

Нічого кінематографічного. Я побачив той короткий момент, коли Єва була настільки душевно вразливою, що її фальшива внутрішня броня розсипалася на попіл. У тій мовчазній тузі не було жодного розрахунку, жодної гри на публіку чи намагання сподобатись. Це була чиста оголена людська правда. Вона справді страждала. Вона справді потребувала тепла.

Мене обпекло гострим соромом перед самим собою. Як я взагалі міг опуститися до такої ганебної думки? Я спробував сховатись за звинуваченнями та знеціненням, аби лише полегшити свій біль.

Цей сором остаточно випалив залишки мого захисного панцира.

Єва була справжньою. Її біль був справжнім.

І лише тепер, крізь це абсолютне очищення і прозору тишу, до мене нарешті прийшло просте й кришталево чисте усвідомлення: мені більше немає для кого терпіти цей біль.

Єва пройшла свій шлях. Вона за межею. Мій культ самопожертви, моє вічне прагнення бути «трагічним героєм» і розривати себе зсередини заради чужого зцілення більше не мали жодного сенсу й жодного адресата. Біль утратив свою суть. І єдиним розумним рішенням було просто скласти зброю і дозволити собі нарешті піти.

Коли я вийшов із номера й спустився в хол, переді мною постали наслідки мого власного вибуху: розтрощені крісла, уламки шаф, друзки й сірий пил, що повільно осідав на підлогу.

А посеред цього хаосу, на єдиному цілому стільці, сидів Віталик. Він байдуже крутив у руках той самий пластиковий ковпачок, ніби чекав на мене вічність і нікуди не поспішав.

— Ну що, деструктивний ти мій, — Віталик підвів очі й криво посміхнувся. — Хол під знос, меблі на дрова. Так і знав, що прибирати за тобою доведеться довго.

Я мовчки опустився на сусідній зламаний підлокітник.

— Ти знав, — сказав я, дивлячись на нього. — Ти від самого початку знав усе. І про Єву, і про її вітраж, і про те, чим це закінчиться.

— Я просто знаю природу речей, Дене, — Віталик дістав із кишені пачку сигарет, витягнув одну, а потім, трохи повагавшись, вибив другу й простягнув її мені. — На, тримай. Я тут ненадовго трохи підкрутив код цього бісового санаторію... Тож тепер небіжчик може по-людськи покурити перед відходом. Тільки ти нікому ні слова, добре? Нехай це буде нашою маленькою таємницею, а то зараз усі місцеві привиди вишикуються в чергу за тютюном.

Він клацнув дешевою пластиковою запальничкою. Вогник спалахнув дивовижно яскраво і тепло. Я підніс сигарету й зробив глибоку затяжку, відчуваючи, як сизий дим наповнює місце, де за життя були легені — справжній, гіркуватий і неймовірно заспокійливий.

— Дякую, — тихо мовив я.

— Та нема за що, Ромео, — Віталик теж прикурив і випустив першу цівку. — Так от... Ви, люди, роками граєте у свої складні ігри, будуєте барикади з образ і концепцій, а потім дивуєтеся, чому під ними так важко дихати.

Я спостерігав, як дим повільно підіймається до напівзруйнованої стелі. Біль усередині остаточно вщух, поступаючись місцем спокійній тверезій цікавості.

— Поясни мені одну річ, — тихо сказав я. — Що взагалі таке це кохання? Чому чоловіки й жінки бачать його настільки по-різному? Чому ми постійно чекаємо якоїсь кінематографічної казки, як у романтичних фільмах, а в реальності лише нівечимо одне одного? Чи в цьому світі взагалі лишилося місце для чогось справжнього?