Глава 5

Ігрова кімната зустріла нас дивним, майже забутим затишком. Сюди не проникали непевні стіни другого поверху чи стерильна холоднеча водолікарні. Це був острівець консервованого радянського відпочинку: потерте зелене сукно більярдних столів, дерев’яні шахові комплекти та старий, трохи прогнутий посередині, зелений стіл для настільного тенісу.

Навколишній світ, ще якусь мить тому важезний і небезпечний, раптом відсунувся на задній план, втрачаючи чіткість і розмиваючись у м'яких нефокусних плямах. Усі інші звуки — рипіння кроків, сухуватий тріск колоди Картяра, глухе буркотіння Сталевого — перетворилися на віддалений розмитий шум, ніби я чув їх крізь товстий шар вати.

У центрі цього фокусу була лише вона.

— Грати вмієш? — запитав я, підбираючи з краю стола дві старі фанерні ракетки з облисілим червоним гумовим покриттям.

Вона — ні, тепер у моїй голові вона вже не була просто «Дівчиною біля вікна», — ледь помітно усміхнулась і взяла ракетку.

— Спробуй подати, — м'яко відповіла вона.

Я кинув легку пластикову кульку й вдарив. Цок.

М'ячик перелетів сітку й дзвінко торкнувся її половини столу. Вона відбила його легко, майже без зусилля, м'яким кистьовим рухом. Цок. Цок.

Ритм підхопив нас. Це було дивне фантомне відчуття: у нас не було пульсу, наші легені не вимагали кисню, але в цьому ритмічному «цок-цок» з'явилась ілюзія справжнього прискореного серцебиття. Я дивився, як рухається її силует, як злегка розлітається темне волосся та як на її щоках — чи це мені лише здалося в цьому каламутному світлі? — з'являється фантомний теплий рум'янець.

Вона не просто грала. Вона оживала на очах.

Від мого сильного удару м'ячик зрізав кут, зачепив край сітки й зрикошетив далеко вбік, під сусідній більярдний стіл.

— Я дістану, — мовив я, ненадовго виринаючи зі свого туману.

Під більярдним столом було темно. Поки я нахилявся за кулькою, мій фокус на секунду розширився.

Здивувавшись, я побачив, що Картяр грає не сам. З іншого боку столу з києм у руках стояла Дівчина у светрі. Вона тримала його трохи ніяково, майже зарившись підборіддям у свій величезний комір, але від її точного тихого поштовху потьмяніла куля з глухим стуком впала в лузу. Це пробило мій туман ейфорії — наша ляклива й тиха «барометр» грає в більярд?

Поруч із ними скорчився Мутний. Він забився під стіну й гарячково гриз нігті, наче намагаючись вчепитися бодай за якісь залишки відчуттів.

— Ви що, серйозно? — тихо, з піком параної в голосі, сичав він. — Ви граєте в кульки? Ми в пастці! Будівля розпадається, а ви...

— Чувак, розслабся, — сухо хмикнув Картяр, повільно натираючи кий крейдою. — Усі шляхи все одно ведуть до фіналу. Не заважай дамі перемагати.

Я підхопив м'ячик і повернувся до нашого столу. Мутний здавався мені дивним і безглуздим у своїй постійній паніці. Чого він так страждає? Ми ж тут, ми рухаємося далі.

— Продовжимо? — я усміхнувся Дівчині.

Вона кивнула. Гра відновилася. Цього разу темп став швидшим. Ми розганяли кульку, мов віддаючи їй усю ту застояну енергію, яка накопичилась усередині.

Новий невдалий відскок — і м'ячик із дзвоном стукнувся об дерев'яну ніжку шахового столика в кутку кімнати.

— О, вибачте, — мовив я, підходячи туди.

За столиком сидів Сталевий. Він був без куртки, мовчазний, і з важкою думою дивився на розставлені дерев'яні фігури. Навпроти нього на краєчку сидів Віталик. Він повільно крутив у пальцях чорного коня.

— У шахах, знаєш, пішак може пройти всю дошку й стати королевою, — тихо говорив Віталик, ніби й не помічаючи мене. — Але він все одно залишається дерев'яшкою. Головне — пам'ятати, хто взагалі розставив фігури, поки ти граєш у порядок.

Сталевий лише важко зітхнув і почухав потилицю, так нічого й не відповівши. Поруч у кутку на дивані тихо сиділи Контролерка та Блогерка — перша все ще дивилася в одну точку, а друга мовчки крутила в руках свій розтрощений телефон, вже без фанатизму, а з якоюсь сумною рефлексією.

Я підняв м'ячик і знову відійшов до нашого осередку світла й ритму.

Все довкола здавалося мені кумедним і далеким. Усі вони застрягли у своїх страхах, у своїх дерев'яних фігурах і зламаних телефонах. А ми... ми просто грали.

При черговому розіграші я закрутив м'ячик занадто сильно. Вона спробувала зрізати його, але кулька вдарилась об край її ракетки, підстрибнула й м'яко покотилася підлогою прямо між нами, зупинившись акурат посередині.

Ми одночасно зробили крок і нахилилися за нею.

Моя рука простяглася до пластикової кульки, і в цю ж мить її пальці лягли зверху на мої.

Пальці.

У місці, де не існує фізіології та нормального кровообігу, цей дотик відчувався дивовижно виразно. Навколо нас був мертвий пересохлий Лімб, але від її долоні пробіг короткий, майже відчутний струм. Не холодний, як я очікував, а м'який і глибокий.

Ми завмерли над цією пластиковою кулькою, дивилися один одному в очі кілька секунд, перш ніж вона повільно прибрала руку та підвелася.

Гра зупинилася сама собою. Ритми «цок-цок» згасли, а повертатись до ракетки після цього дотику здавалося чимось дріб'язковим і неправильним.

Вона зробила кілька кроків убік, відходячи від столу до високого, затурканого пилом вікна. За ним не було краєвиду — лише звична каламутно-сіра маса туману, яка тиснула на шибки з того боку.

Я підійшов і став поруч, на безпечній, але тепло-близькій відстані.

— Вони називають мене «дівчиною біля вікна»... — тихо, майже пошепки мовила вона, не обертаючись. — Бо думають, що я просто дивлюся на туман. Що це якась моя дивакувата звичка.

Вона піднесла тонку долоню й обережно торкнулася пальцями каламутного скла, ніби намагаючись намацати за ним хоч якісь обриси.

— А я просто сумую за світлом, — продовжила вона, і в її голосі забриніла така глибока прозора печаль, від якої в мене стислося серце. — За справжнім світлом. Не цим білим гноєм, який застряг за вікном. У минулому житті я робила вітражі, Дене...