Глава 3

Я сподівався, що за межею буде тиша. Бодай якась велична порожнеча і довгоочікуваний спокій. Натомість потрапив у той самий дешевий балаган, який втомив мене ще за життя.

Ні, не всі довкола були сірими статистами. Монументальний спокій Сталевого викликав повагу, дикувата простодушність Віталика з його порожнім кухликом щиро дивувала. Навіть Картяр у кутку будив неоднозначні почуття. Його отруйний цинізм викликав гостру відразу, але це була відраза, густо замішана на цікавості. Він хоча б залишався складним живим персонажем. Зрештою, краще вже відраза з цікавістю, ніж банальне побутове лайно.

А от решта... Від видовища, яке розгортали перед очима інші, підступала знайома до сліз нудота.

Дівчина в безформному светрі тиснулася в кутку, дрібно тремтячи, мов у лихоманці, і безупинно торохтіла собі під ніс своє «це просто кошмар, зараз я прокинуся». Раціонально я усвідомлював: відчувати огиду до її безпорадності ніби як неправильно. Вона перелякана. Але я так виснажився від цього вічного жіночого заперечення реальності й інфантильного очікування дива ще там, у минулому... Мене аж до судом зводило від її гарячкового тремтіння. Вона застрягла у своєму мареві й стала просто шумним тлом.

І саме на цьому тлі дівчина поруч зі мною — мовчазна, нерухома, без жодного панічного трепету чи благання про порятунок — здавалася чимось неймовірним. Вона просто стояла біля мого плеча, випромінювала це дивне сухе тепло й остаточно плутала мені всі карти.

Потім жаба вирішила остаточно пожерти гадюку.

З кутка Картяра знову долинуло тихе механічне шелестіння карт. Він ніби відчував цю в'язку напругу й просто підстерігав момент, аби влучно її розрізати.

Першою тишу зламала Блогерка. Вона з нервовою люттю намагалася зачесати пальцями розпатлані пасма, які після туману геть втратили салонний вигляд. Без дзижчання сповіщень та підтвердження власної краси вона швидко втрачала адекватність. Не витримавши, вона з силою тупнула підбором по старій кахельній підлозі:

— Все, з мене досить цього цирку! — її голос здригнувся, але вона швидко повернула йому звичні примхливі інтонації. — Хто-небудь із «чоловіків» у цьому приміщенні здатний підняти дупу й вирішити питання? Де адміністрація? Чому тут тхне цвіллю? І чому я маю стояти на цих підборах, поки ви всі сидите й витріщаєтесь?

Картяр навіть не підвів очей від колоди. Він зробив ідеальне віяло з карт, легко переклав його в одну руку й тихим, наче шелест сухого листя, голосом кинув у простір:

— Слухай, красуне, давай без цього фальшивого пафосу. За життя твій цінник тримався на двох речах: на тебе хотіли дивитись і тебе хотіли трахнути. А тут ми всі мертві. Перше нам уже нудно, а друге — чисто фізично не світить. Тож скажи чесно: що з тебе взагалі лишилося, крім цього порожнього шуму?

Контролерка, яка досі підібгавши губи стежила за всім із кутка, аж подалася вперед. Вона вже відкрила рота, набираючи повітря для звичного викривального вердикту про «громадський порядок» та «неприпустиму поведінку», але Мутний її випередив.

— Ти кому це патякаєш, суко?! — його перекосило.

Йому, здається, тільки й потрібен був привід, щоб виплеснути власний переляк. Зірвавшись із місця, він грубо відштовхнув Контролерку й розімчався через хол, вимахуючи кулаком, як деренчливий таран.

Звук вийшов важким і глухим — так кулак з розмаху врізається в м'ясо. Голова Картяра відлетіла вбік, і в холі на секунду застигла дзвінка скляна тиша. Усі завмерли, чекаючи на розбиту губу, кров чи бодай синець.

Але Картяр просто повільно повернув голову назад. Жодної краплі крові. Жодного почервоніння. Він лише ліниво поправив щелепу, злегка насмішкувато кивнув у бік занімілої Контролерки, а потім знову перевів погляд на Мутного й видав із сухою посмішкою:

— М-да... Ти — не ти, коли холодний. Полегшало? Сідай за стіл і не ганьбись. Твої кулаки тут мають стільки ж ваги, скільки й моралі нашої шановної пані. Тобто — нуль.

Мутний так і застиг з випростаним кулаком, заціпеніло вдивляючись у власні пальці. Вразити супротивника й не відчути ні опору кістки, ні віддачі в суглобі — це лякало його сильніше, ніж закільцьований туалет.

Сталевий лише важко перевів погляд з Мутного на Картяра і назад. На його монументальному обличчі не здригнувся жоден мускул. Схоже, за життя він бачив стільки побутової гризні та кабацького мордобиття, що цей безкровний цирк викликав у нього хіба що легку нудьгу. Рефлекси — мабуть, колишнього силовика — підказували, що загрози немає, тож він просто глибше вріс у своє крісло.

А от Віталика це, здається, щиро розважило. Він зазирнув у свій порожній кухлик, мов шукав там залишки чаю, і з дикуватою посмішкою гучно промовив у тишу:

— Ну от, а казали, що тут нудно буде. Зате підлогу не заляпали — і то плюс. Прибиральниці сюди все одно не ходять.

Скориставшись тим, що загальна увага розмазалася між кулаками Мутного й кухликом Віталика, я нахилився трохи ближче до дівчини. Фантомне тепло, яке я відчув від неї раніше, підштовхувало мене вперед. Мені підсвідомо хотілося закріпити цей зв'язок, виступити для неї чимось на зразок тихої гавані в цьому збожеволілому холі — показати, що я тут, я контролюю ситуацію і здатен її захистити.

— Здається, місцевий етикет залишає бажати кращого, — стиха мовив я, вкладаючи в інтонацію максимум спокійної, покровительської впевненості. — Ти як? Тримаєшся? Якщо що — я поруч.

Вона повільно повернула до мене обличчя. Але замість полегшення чи вдячності, на які я розраховував, у її погляді промайнула ледве помітна, але виразно колюча настороженість. Дівчина не кинулася шукати захисту. Навпаки — м'яко, але рішуче зробила півкроку вбік, збільшуючи дистанцію між нами.

— Дякую, але зі мною все гаразд, — її голос звучав рівно, але в ньому з'явилася чітка холодна межа. — Мені не потрібен опікун, Дене. Дбай краще про себе.

Це відсторонення вкололо гостро й несподівано. Похмурий флер «лицаря-рятівника», який я вже встиг собі намалювати, тріснув за один секундний жест. Вона не збиралася грати роль безпорадної жертви, якій потрібне моє плече.