Глава 6

За мить в атріумі знову запанувала ця в'язка беззвучна тиша.

— Він же зараз остаточно з’їде з глузду... — тихо мовила Блогерка, нерішуче роблячи крок назад від поручнів.

— Треба перевірити, куди він дівся, — мовив Сталевий. Його голос знову намагався звучати зібрано, але в ньому ще лишалась тонка тріщина.

Ми залишили туманну шахту й рушили назад, повертаючись власними слідами. Нашвидкуруч ми перевірили приміщення, якими щойно пройшли: зазирнули до порожньої ігрової кімнати з покинутим тенісним столом, минули кабінет дирекції, оранжерею під скляним куполом та стерильні кахлі Водолікарні. Але ніхто з нас сильно й не сподівався знайти Мутного в цих проміжних залах. Його панічний біг мав чіткий гарячковий вектор — він тікав від нестримного жаху назад, до самих витоків.

Шлях знову вивів нас у головний хол — той самий, де ми всі вперше зустрілись після пробудження.

За час нашої відсутності хол дивно, майже непомітно змінився. Простір ніби повільно стирав сліди нашого перебування: порожні дивани здавалися зсунутими трохи далі до стін, а біла гущавина туману за скляними вхідними дверима підступила впритул до шибок.

— Він побіг до номерів? — тихо запитала Блогерка, коли ми наблизилися до сходів. Вона на мить зупинилась, сумно похиливши голову. — Він же... він же не бачив, що сталося з моєю кімнатою, коли я намагалась там зачинитися від усіх. Він не знає, що Лімб робить із тими, хто ховається. Він просто шукає чотири стіни...

Ніхто не відповів, але її слова важко повисли в повітрі. Ми мовчки піднялися сходами на другий поверх.

Житловий блок видозмінився знову — і це було геть не схоже на те, що відбувалося тут під час зламу Блогерки. Тоді простір стискався в холодну глуху ізоляцію, ніби ховаючи нас від решти світу. Зараз же коридор охопила дика суха гарячка.

Стеля просіла нижче, але довкола панувало не морозне заніміння, а задушливе марево. Замість туману під ногами клубочився сірий пил, а біла фарба на дверях укрилася дрібною сіткою гарячих тріщин, ніби всередині стін щось повільно тліло.

Єва, яка опинилася тут уперше після пробудження, ледь помітно здригнулась і зупинилася на порозі, дивлячись на цю важку викривлену галерею.

Я м'яко торкнувся її ліктя. Вона на секунду накрила мої пальці своєю долонею, шукаючи опору, і я тихо мовив:

— Я поруч. Усе добре.

Вона вдячно кивнула, і ми рушили далі.

Ми минули кімнату Блогерки під номером 204 — її двері були щільно зачинені, але довкола панувала тиша. Далі по коридору мав бути номер 210 — кімната Мутного. У цьому місці все працювало за химерною логікою снів: тобі не потрібні були підказки чи таблички, ти просто інтуїтивно знав, хто де зупинився. Ми всі мимовільно сповільнили крок, чекаючи на найгірше.

Але біля 210-го не було нічого. Тільки мертва порожнеча.

— Його там немає... — раптом тихо, але на диво чітко мовила Дівчина у светрі.

Ми обернулись. Вона стояла трохи позаду, обхопивши себе за плечі, але її погляд був прикутий до потрісканого полотна дверей.

— Лімб тут... мовчить, — додала вона, похитавши головою. — Там нікого немає.

Сталевий натиснув на ручку 210-го. Вона легко піддалась, і двері безшумно розчинилися всередину — але за ними виявився лише порожній глухий номер. Жодної аномалії, жодного подиху життя чи гарячки. Кімната мовчала.

І тут мене осяяло.

В атріумі Мутний бачив, як я безстрашно плигнув у порожнечу й повернувся неушкодженим. Для його зламаного розуму я перетворився на того, кого Лімб не може дістати. Він тікав не у власну спальню — він шукав моєї оболонки, мого «захисту».

— За мною, — мовив я, прискорюючи крок. — Він не в себе.

Ми рушили в самий кінець коридору. Біля мого номера — 218 — повітря перед дверима тремтіло й марило, як над розпеченим асфальтом, а з-під щілини виривалася суха пекуча задуха. Зсередини долинало уривчасте дике белькотіння.

— Не заходьте всі одразу, — тихо сказав я Єві та іншим, зупиняючись перед порогом. — Я його витягну.

Я простягнув руку. Металева ручка 218-го обпекла долоню диким лихоманковим жаром. Це не було фізичне тепло — це був фантомний отруйний опік, який ударив прямо в свідомість, ніби я торкнувся голою рукою чиєїсь чужої агонії.

Я зціпив зуби, натиснув на залізо й штовхнув двері...

Вони повільно розчинилися всередину.

Коли я виходив звідси вранці, це була просто порожня стерильна коробка. Тепер номер 218 було не впізнати. Лімб витягнув з моєї пам'яті те, що я намагався поховати, і сплів це з гарячковим розпачем незваного гостя моєї свідомості.

Усередині панувало ядуче гаряче марення. Кути кімнати гостро вигнулись і зсунулися до центру, ніби простір намагався згорнутись у бетонний кулак. Стіни важко й уривчасто «дихали», обтягнуті мокрим хворобливим лоском.

Але найдивнішим було те, що Лімб матеріалізував на моєму столі.

Вранці тут було порожньо. Тепер же на обшарпаній стільниці лежали речі з мого минулого життя — моєї власної хворобливої туги. Зім’ятий висохлий пуп'янок троянди, перетворений на чорний крихкий попіл; стос аркушів із невідправленими викресленими рядками, де кожна фраза дихала відчаєм людини, чия щирість знову виявилася нікому не потрібною.

Дріб'язок мого персонального культу самопожертви. Я завжди був готовий віддати всього себе заради тих, кого називав коханими, а вони лише відверталися, залишаючи мене наодинці з цією красиво оформленою самотністю.

І ось у цей простір моєї трагічної покірності впав хлопець, який понад усе на світі прагнув просто жити й урятувати себе.

Його панічний порив уціліти зіштовхнувся з чимось абсолютно чужим. Засушений пуп'янок троянди на столі здавався розчавленим серцем, з якого на дерево капала густа темна смола. Викреслені рядки моїх листів шелестіли самі собою, ніби тихо шепотіли чужі відмови.

Мутний шукав у моєму номері захисту, а потрапив у простір, де все дихало мовчазною згодою на власний злам і катастрофу. Його відчайдушне бажання врятуватися просто не знаходило тут жодної опори.