Через роки

Небо плакало холодним осіннім дощем. Великі прозорі краплі , торкаючись одна одної утворювали , гнаний швидкістю автомобіля та сердитим вітром, суцільний потік осінніх сліз. Від того здавалось би ставало ще сумніше, але десь глибоко в душі сидів спокусник, який не давав геть розклеїтись. І хоч настрій був із серії «куди я їду і що я роблю?», все ж десь там, цілком інтуїтивно, вона відчувала, що робить правильно. Коли, здавалось би , уже все налагоджено, заплановане здійснилось, все, що було вимріяно, збулось, і раптом…
Захотілося щось змінити. Спробувати щось нове. Ні! Не для чергових перемог! Просто для себе! Для душі. Коли тобі далеко вже не тридцять і , навіть, не сорок, ти розумієш, що кожен крок може бути останнім. Тому хочеться вже для себе і для душі!