"Знову і знову"

Ранок наступного дня здивував її світлиною, яку обіцяв Ден. А потім повідомлення : « Я хочу провести цей день з Роксоланою». Що це означає? Невже він знайшов моє повідомлення? Чи просто запам’ятав  зі слів Лева? От же ж  халепа! І що тепер? Думки перешиковувалися із ряду в ряд, плутали одна одну як новобранці на плацу, та так і не знайшовши правильного рішення, спрямували ноги у бік левової кімнати.

- Лево, дозволь зайти.

- Що сталося, Роксолано?

- Ти знущаєшся з мене?, - у її голосі мало не плач.

- Гаразд, гаразд, я знаю. Він повідомив мене, що планує свій день з тобою. Ти тому така сполохана?

- Так. Мені складно. Ти будеш поруч?, - заглядала в очі Лева у надії почути згоду.

- Не знаю. Ми не розмовляли про це, але я думаю, що краще без мене.

- Я не впораюся, - у голосі благання.

-Ви разом упораєтеся!, - спокійно і впевнено відповів їй, пригорнув до себе. – Ти ж з Роксоланії!

Він не зайшов до Лева, натомість чекав на неї біля автівки. Вона чомусь хвилювалася. Він – сам спокій, але в очах вона все ж побачила деякий сумнів. Він щось задумав, але що?.

- Günaydın!,- привіталася, з усіх сил намагаючись бути розкутою.

- Selam! Nasılsın?, - відповів, радіючи цій її зміні.

- Teşekkür ederım,- відповіла і зашарілася від того як здивовано здійнялася його брова. Він розумів, що часу вона не гаяла. Буде цікаво!

А далі... була турецька з застосунком перекладу, англійська, що час від часу соромливо ховала погляд, магія жестів, але вони все ж розуміли одне одного. Здебільшого це викликало сміх і жарти. Екскурсія по місту була своєрідною і цікавою. Непомітно вони стали розуміти одне одного легко і від того спілкування ставало невимушеним.

- Ми поруч з моїм робочим місцем. Ходімо!, - запросив, відкриваючи двері з її боку.

- А що ми там будемо робити? І чи варто мені там з’являтися? , - вона ставила запитання вголос, але було не дуже зрозуміло собі чи йому. Він подав їй руку і, вже коли готові були вирушити, раптом Ден промовив:

- Я попрошу тебе мені підіграти, згода?

- Що я маю зробити?, - ще не знаючи на що підписується, запитала вона.

- За нами спостерігає одна особа, я хочу її розчарувати. Підіграй!

- Гаразд!, - а він раптом обійняв її і пригорнув до своїх грудей , разом з тим імітуючи поцілунок. Вони так стояли деяку мить. Вона завмерла.

- Можна я …., - він узяв її руки і поклав собі на плечі, це означало,  вона повинна вдавати також поцілунок, який у цей час уже ставав справжнім. Це було понад силу навіть для її стриманих емоцій. Вона не змогла не відповісти. Чи переконливо це було для того когось, але  для неї … Оце підіграла!, - думала , ховаючи обличчя у нього на грудях. А він узяв за руку і повів її у подорож коридорами, кабінетами, павільйонами, де була купа людей, які метушилися у своїх справах і яких він знав. Його вітали і з подивом дивилися на ту , яку вів за собою. Вона бачила багато, але запам’ятала мало. Натомість  вона запам’ятає назавжди, як одягла сукню Хюррем, до якої чомусь самовільно потяглися руки, а їй запропонували її приміряти. Смарагдова, до кольору очей - її очей. Цікавий погляд його смарагду обгорнув тоді її тіло! А ще -  як дивовижно змінилося її обличчя після роботи гримера над ним. Вона дивилася на себе у дзеркало і бачила Роксолану.

    Здається залишилася одна. Груди наповнили емоції від недавно знову перечитаної драми про Хасекі та побаченого у дзеркалі, незчулася як вголос промовила:

        - Ну навіщо тобі русинка,

          Мусульманку візьми собі,

          Я лиш немічна, квола жінка,

          Що помре в чужині в журбі…

Оглянулася від звучання свого голосу і здивування -  довкола нікого не було. А емоції переповнюють:

Обіцяй же мені, султане,

За покірність й любов мою,

Що невільники християни

Теж пізнають щедрість твою.

Відпусти на авретбазарі,

Тих невільниць, чий чуєш спів,

На Геляті і на Скутарі

Ти розкуй козаків-братів!

Лиш тоді не втоплюсь в Босфорі,

Стану туркові за жону,

У любові чи то в покорі

Падишаху дітей зачну.

Тільки знай, що повік не забуду

Я народу свого й землі,

Хоч тобі уклонятись будуть

Всі народи і королі.

Коли згоден на те , Сулеймане,

То веди мене до вінця,

І хай буде – жона  Роксолана,

А не в пишній кошарі - вівця.

Вона промовляла так переконливо своєю українською, що ті, кого  вона не бачила, повірили їй.

-  Браво!, - раптом почула декілька голосів і оплески. Це було так несподівано, що вона заледве не зомліла. Але взяв гору азарт. Аплодували не їй! Роксолані, що знову нагадала про себе турецькій землі! А поруч стояв Сулейман. Йому личить цей образ, - подумала про себе. Вона повільно підійшла до нього і продовжила вже від його імені: