Я з добрими намірами...

- Послухай, Надіє, а ти не можеш щось змінити у своєму житті? Ти ж тільки но сказала, що тобі пора займатися собою. От і займись! Тут! Тим більше, що  мені здається, тебе щось тут приваблює!, - останнє сказане її дещо насторожило. А його допитливі очі все ще тримають її розум під контролем. Хто він? Що знає про неї? Як відповісти? І чому хочеться бути відвертою?

- Я над цим подумаю, - відповіла ухильно.

За час розмови вони встигли повечеряти і перейти до бібліотеки. Вона захоплено розглядала книги, а він зацікавлено спостерігав за нею. Вона це відчувала. Ну, звичайно ж , привів у дім незнайому жінку, йому було цікаво хто вона і чим цікавиться - думала так, гортаючи ту чи іншу книгу. Були вони всі здебільшого на іноземних мовах. Він підійшов до неї в той момент, коли вона вже простягнула руку за наступною книгою. І це була «Роксоляна» Осипа Назарука .

- Маленька рабиня, всемогутня повелителька.., - прочитала пошепки.

- Так, саме так трактують нашу юну Настю Лісовську : «Жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого завойовника і законодавця».

- Денис Січинський, Павло Загребельний…Айлік Кравні «Наречена Сулеймана», Сергій Плачинда, Любов Забашта…

- Так, у мене тут багато літератури, що стосується Хюррем Султан.  ЇЇ неймовірна історія успіху, від рабині до найвпливовішої жінки в імперії, завжди приваблювала авторів. Згадки про неї як про «українську полонянку» робили її привабливою для західної та східної публіки. Хоча більшість відомих художніх творів належать українським та польським  авторам, образ Роксолани зацікавив багатьох  європейських та східних дослідників та митців. Тут у мене не лише художні, а й дослідницькі праці , зберігаю відео і аудіо записи . Різними мовами. Це ж історія. 

- Історія народженої українки, що стала законною дружиною Султана. Неймовірно! Таке під силу лише українкам!,- це вже вирвалося у Надії спонтанно. І їй стало якось не по собі. Він це відчув.

- У 1520 році під час нападу кримських татар на маленький Рогатин 15-ти літню Настю просто з-під вінця захопили в полон і продали в султанський гарем! Хіба це не варте захоплення! Твоя емоція цілком справедлива!  Не просто було вижити в тих умовах та ще й досягти небувалого успіху, то можливо лише вибраним! Спостерігаючи за війною в Україні тепер, щиро приєднуюся до твоїх слів. Таке під силу лише українкам!, - він захоплено дивився на свою співрозмовницю. Вони переходили на інший рівень спілкування . Довірливий.

            «В Рогатині, на зарінку

Там татари вкрали дівку.

Вкрали дівку Настусеньку,

Чорнобриву, молоденьку.

Та й забрали в Туреччину,

Та й продали до гарему…», - продекламувала , сповненим жалю, голосом.

- Ти неймовірна, змушуєш мене переживати цю історію по новому. Я все ж таки хочу провести тебе по Стамбулу, по стежках, пов’язаних з нашою Настунею!

- Лев…,- але закінчити вона не встигла.

- Називай мене ЛевО. До такого звертання за багато років вже звик я і моє оточення. Так буде простіше. А ти тим часом поступово будеш занурюватися у нове для себе середовище.

- Гаразд, домовилися. Я хотіла сказати, що  у мене завтра вранці розпочинається робота…

- Знову робота?

- Так, з деяких пір я змінила для себе спосіб життя. Залишила позаду державну роботу і віддаюсь творчості. От саме за цим і приїхала сюди, - Лево уважно слухав і намагався вникнути у сказане.

- А можеш детальніше пояснити?

- Я…я почала писати…

- Чому так не впевнено? Тебе щось у цьому тригерить?

- Щоб аж так дуже , то ні, але ….Так, я не впевнена , чи це потрібно комусь?

- А тобі? …Тобі це потрібно? Тобі це цікаво? Ти отримуєш задоволення від того, що робиш?

- Запитань багато, але відповідь одна. Так. Мені подобається процес пошуку, створення сюжету, накопичення думок, редагування, але я не маю ані найменшого досвіду. Тому не завжди задоволена з того, що в результаті. Інколи завершую твір раптово, щоб позбутися його. Хоча , якщо чесно, хотілося б продовжити .

- Чому?, - уже вкотре запитує і в його голосі відчувається живе зацікавлення.

- Деякі емоції я не в змозі передавати.

- Бо ти їх не прожила?

- Звідки…

- Я зрозумів це. Відчув. Хочу прочитати, - він пильно дивиться в очі, ніби складає пазли.

- Гаразд, - відповідає, а сама дивується, чому так погоджується, чому так довіряє. Можливо тому, що це перша людина, тим більше чоловік з яким вона веде мову про своє авторство. Адже пише під псевдонімом і ніхто з її оточуючих, ба, навіть рідних, не знає про це.

- Ти схвильована, тобі не подобається, що я втручаюся?

- Ні, просто отак -  вперше. Маю псевдонім, бо не хочу, щоб хтось знав.

 - Ого! Що такого ти пишеш, що ховаєш своє ім’я?

- Життя. Його історії.

- Розумію,- він щиро усміхався.

- Що ти  розумієш?, - і навіщо я йому про це розповідаю, тривожила думка.