А доля...

                  «А доля все вирішує за нас,

                   Свої у неї особливі правила!»

Що принесе їй ранок наступного дня?

 Невідомо!

А сьогодні вона просто відпочиває і насолоджується теплом та  спокоєм.

Надвечір’я сповнене розміреним похлюпуванням легеньких морських хвиль, насичене запахом вологого  повітря, зойками чайок. Захотілося заплющити очі і мріяти серед цього спокою.

Набережна лавка тобі в поміч – сідай і думай, насолоджуйся!

  Наразі за спиною почула голоси . Розмовляли чоловіки. Але один голос чомусь здається знайомим. Вона в чужій країні, нікого тут не знає. У цій країні може бути знайомий голос лише один і вона відрізнить його серед тисячі інших. Але так не буває! І повірити в такий збіг вона не зможе! Голоси стихли, але присутність людей вона відчуває шкірою. Наважилась оглянутися. Від побаченого перехоплює подих, паморочиться в голові, виривається зойк. Різко підхопилася на ноги і… чи то не втрималася, чи то затьмарилася свідомість, але знайшла себе по деякім часі в незнайомому місці, на незнайомому дивані. Цікаво, а де тут мало щось бути для неї знайоме?

  Лежала і думала, чим це все має скінчитися. Оце халепа! Хотіла нових вражень? Ти їх маєш! От хоча б без шкоди для себе звідси вибратися.

- Good day! How are you feeling?,- вітаються з нею англійською і запитують про її самопочуття. Мабуть мій зовнішній вигляд не дуже подобається – подумала.

- I`m feeling better than before,- відповідає, що  їй вже краще , ніж було до цього, але розуміє, що її англійська далека від ідеалу.

Уже не дуже молодий чоловік уважно дивиться на неї і наступне запитання ставить російською. І тут вона  розуміє, що  він шукає мову спілкування для них.

- Я добре розумію російську, набагато краще ніж англійську, на жаль, але не хочу нею спілкуватися принципово. Тому краще англійською, - відповідає і думає, що він щось таки та українською зрозуміє.

- Це ж чудово!, - голосно вигукує раптом чоловік, підхоплюється і тисне їй руку, намагається обійняти, - я дуже радий, що маю таку можливість поспілкуватися рідною українською!

І лише тепер, коли у кімнату рвучко відчинилися двері і зайшли ще двоє людей – чоловік і жінка, вона оцінила врешті тверезо ситуацію. Вона одна, в чужій країні, невідомо де, та ще й свої принципи виставляє. Треба народитися щасливою, щоб цей чоловік раптом заговорив українською! І вже турецькою, як потім зрозуміла, він повідомив інших про те, що вона українка. За цей час вона вже встигла добряче злякатися.

- Не лякайтеся, пані,  і не сумуйте. Тепер я буду вашим особистим янголом-охоронцем!, - приємна посмішка, спокійний голос, що вселяє довіру.

- Я дуже вам дякую. Мені дійсно лячно, адже я тут вперше. Та й мови  не знаю. Прилетіла на декілька днів.

- Ви у безпеці. У цій країні я працюю вже досить давно. Тому , обіцяю, що допоможу.

- Гаразд. Буду дуже вдячна. Вийшла прогулятися, а втрапила у якусь халепу. Пам’ятаю як падала, а далі – нічого…Що сталося?

- Я б також хотів про це дізнатися. Ми встигли вас підхопити майже на землі. Ось погляньте, - і він подав їй дзеркало. На обличчі, біля скроні красувалася червона пляма .

- Ох, це ж що, у мене буде синець?! І як я тепер…

- Не хвилюйтеся, ми спробуємо цьому завадити. Ягмур уже обробила вашу рану. У вас на завтра щось заплановано?

- Так, у мене завтра зустріч. Але я хотіла б дізнатися спершу де я?

- Не хвилюйтеся. Ви були не в тому стані, щоб вказати свою адресу, тому довелося вас принести до себе.

- Вибачте, що завдала вам стільки клопоту. І дякую за турботу. Ви мені допоможете  якимось чином потрапити до готелю? Ось адреса, - вона віддала чоловікові візитку готелю.

- З цим проблем не буде, пані…

- Надія.

- Пані Надія! Чудово, а мене мама назвала Левом. Тут же я ЛевО. Як вам таке, - чоловік весело розсміявся і у серці Надії раптом оселився спокій.

До кімнати зайшла та сама жінка і щось запитала у Лева. А незабаром вони вечеряли смачними стравами, назви яким вона не знала. Вона також не запитувала про те , хто ця жінка. Цікаво було знати, хто той інший чоловік, що заходив, але вона не наважувалась. Не побачила вона і  нікого іншого у будинку, коли вони з Левом зійшли на вечерю до їдальні. Будинок був не надто великим, але мав цікаве планування і від того здавався затишним. Серед безлічі книг, статуеток, картин  і різьблення, її погляд віднайшов свої, рідні аксесуари. У мусульманській країні  на покуті стояла ікона Божої Матері в обрамленні українського вишиваного рушника.

- Вас це дивує?, - запитав Лев, спостерігши затриманий погляд Надії на покуті.

- Ні, навпаки, це тішить, - вона намагалася зберігати спокій, але голос зрадницьки затремтів. – Тут , у далекій країні, хоча яка вона далека – рукою змахнути над морем і ти вже на іншому березі -  ви зберігаєте рідну віру, це ж чудово!

- Так, це тримає! Хоча за багато років життя у цій країні, поступово звикаєш до її традицій і навіть цим інколи переймаєшся. Тут є стільки всього цікавого!

- Я тут вперше. Знаю дещо з кінофільмів, літературних джерел та інтернету.