Зболене мерехкотіння виддя

"Я вчуся бачити. Не знаю, чому це так, але все тепер глибше в мене западає, не осідає там, де колись грузло в мені.
У мене є глибина, про яку я не підозрював. Все тепер йде туди.
І вже що там твориться - не знаю. "

Коли б розуміння не приходило з відкриттям затемнених кутків себе, то
грузня зібраного мулу, нагеть затопила б кожного сантиметру голови...


"Якщо я змінююся, я вже не той, ким був, я
вже хтось інший, і, отже, у мене немає знайомих. А чужим людям, людям,
які не знають мене, я писати не можу."

То знач ловимо осібної душі? хватаємо власного сліду? а тоді? усотуємо і розтрушуємо крізь пальці?
У цьому трагедія... Чи радше нейтральність...Байдужість події до наслідку і до тебе... то просто так судилося...