Голос душі

Темрява огортала місто, мов би ковдра, пришита до неба нитками нічної тиші. На вузьких вулицях, що пахли дощем і втомою, ледь помітно мерехтіло світло ліхтарів. Серед похмурих дерев і глухого болю, йшла вона — дівчина з гітарою в руках.

Анастасія.

В її очах виднілась втома, що приходить не з роками, а з випробуваннями. Вісімнадцять років життя — і жодного легкого дня. Батьків дівчина майже не пам’ятала. Доля забрала їх так давно, що навіть спогади потемніли й стали схожими на сни. У неї був лише брат — хворий, слабкий, але найдорожчий. Заради нього вона жила, працювала, боролась, грала на вулицях холодними вечорами, коли пальці дерев’яніли від вітру.

Світ був байдужим. Люди проходили повз, не помічаючи її ні болю, ні пісні, що лилася з душі.