Розділ 3

День тягнувся повільно, лише під вечір дощ вщух. Закінчивши роботу, я вийшла на вулицю, на дорозі було безліч калюж, поглянувши на своє взуття зрозуміла, що скоро його треба буде викинути, воно й так розвалюється, але ж на нове треба кошти, а їх як завжди не вистачає…

Зітхнувши, я притиснула до себе гітару й рушила в бік скверу. Погода, звісно, не ідеальна — вітер ще досі гуляв вулицями, приносячи з собою мокрий запах асфальту й старих каштанів. Але це було краще, ніж нічого. Я знала: якщо не зараз, то завтра буде ще важче.

Навіть кілька монет — це вже щось. Можливо, хтось зупиниться, послухає, кине двадцятку. 

Я йшла повільно, уникаючи калюж.  Повз проходили люди — квапливо, закутані в куртки, з опущеними головами. Мене майже ніхто не помічав. Але це не лякало. Я звикла.

У сквері ще не зовсім стемніло. Ліхтарі тільки почали світитися м’яким помаранчевим світлом, мов намагаючись зігріти холодні лавки. Я знайшла своє звичне місце — під старою березою. Взявши гітару, як слідує, провела пальцями по струнах. Вони були трохи вологі, але все ще слухняні.

Сіро-білий вечір обгортав мене. Я взяла перший акорд — і звук пішов, легкий, тремкий, щирий. Я співала не голосно, та щиро, як уміла. 

Осінь тепла, як весна,
Досі лине в ровінь з нашого вікна,
Нам дає надію.
Осінь тепла, як весна,
Просить так, немов з останніх сил, вона:
Не вбивайте мрію!

Пісня лилася з мене, мов сповідь. Цей вечір, ці сирі лавки, ця самотність — усе змішалось в пісні. Я співала про надію — ту, що тримається на волосині. Про страх — той, що ховається за щоденними справами. Про любов — не глянцеву, а тиху, непоказну, ту, що носиш у собі, як світло в кишені.

І поки пальці бігали по струнах, я сподівалась, що ця ніч принесе бодай трішки тепла… і хоч кілька гривень на завтрашній хліб.