Розділ 6

Ранок зустрів мене прохолодою, що проникала крізь щілини вікна, огортала плечі і тиснула на груди. Було тихо, аж надто — ні шелесту вітру, ні цвірінькання птахів. Тільки моє дихання, рівне й трохи збите після сну.

Я повільно розплющила очі, ще не готова до нового дня, та щось мене змусило одразу глянути вбік. Там, поруч, на тонкій ковдрі, лежав мій брат. Його обличчя було бліде, неприродно спокійне, застигле. І найстрашніше — його груди не ворушилися. Я завмерла. Світ на мить зупинився. Я вслухалась — ні звуку. Ні подиху. Ні життя.

— Ні... — вирвалось із мене пошепки. Я підвелась різко, затремтіла, нахилилась до нього, торкнулась його руки — вона була холодна. Не мовчазна, як іноді буває у сні, а... мертва.

Порожнеча наповнила груди. Все навколо втратило барви. Частина мого серця вмерла в ту мить, коли я зрозуміла, що його більше нема. Його сміх, його жарти, його підтримка, навіть сварки — все залишилось десь там, у вчора, а сьогодні почалося щось зовсім інше.

Я не знала, як кричати. Не було сил. Тільки тиша, у якій я сиділа, притискаючи його руку до грудей, ніби могла повернути тепло. Ніби могла відмотати час.

Цей ранок вже ніколи не стане просто холодним. Він — мій рубець. Моя рана. Мій початок без нього.

Усе проходило, немов у тумані. Події змінювали одна одну, а я дивилася на них крізь плівку болю, що затягнула очі, душу, тіло. Похорон. Люди. Хтось щось говорить, хтось тримає мене за руку, хтось зітхає.  Прийшло декілька знайомих — попрощатися, згадати, сказати «співчуваю». А мені хотілося лише одного — прокинутись.

Я кричала. Ридала так, що здавалося, серце розривається від кожного спазму. Сльози текли, не зупиняючись, мов дощ, якого вже ніхто не чекав, але він лив і лив — наперекір усьому.

І ось — він. У труні. Такий тихий, спокійний, не мій. Не брат, якого я знала, а лише його оболонка, яку торкнула вічність. Коли труну опускали в могилу, в мені ніби щось зупинилось.

Це був момент, коли всі «може» і «раптом» зникли. Все. Його немає. Ніколи більше не побачу, не обійму. Ніколи не почую, як він гукає мене на кухню. Ніколи. Це слово било в скроні, рвало зсередини, ламало.  Земля впала на дерев’яну кришку з глухим стуком — і з кожною лопатою я ніби закопувала частину себе.

Після всього лишилась тиша. Не тиша навколо — тиша в мені. Порожнеча, що не має дна.
Я стояла біля могили, поки всі розходились. Стояла і мовчала. Тепер я була одна. І не знала, як жити далі.

Прийшовши додому, я нічого не відчувала. Не було ні сил, ні думок. Лише одне бажання пульсувало в голові, наче заїжджена пластинка: заснути й більше не прокинутись.

Квартира була глуха від тиші. Його не було. Жодного звуку, жодного натяку на те, що ще вчора тут було життя. Я повільно пройшла коридором, ледь волочачи ноги, як тінь самої себе, і пішла до ванни.

Світло засліпило мене на мить. Я глянула у дзеркало — і відсахнулась. Це була не я. Очі — порожні, під ними — темні синці. Обличчя бліде, виснажене, а щоки втягнуті. Кістляве тіло, якого я не впізнавала. Ні краплі життя. Я злякалась. Не того, як виглядаю — того, ким стала.

Я опустила погляд, не в змозі більше дивитись на це відображення. Повільно набрала ванну води, лягла, відчуваючи, як вода огортає тіло. Закрила очі. Я не хочу жити. Не хочу пам’ятати. Не хочу болю.

Зробивши глибокий вдих, я пірнула з головою, залишивши над поверхнею тільки мовчазну ванну кімнату.