Розділ 8

Та втома накрила мене і я повільно поринула в сон. Перед очима простяглася лише темрява — густа, тривожна, така, що ніби дихала поруч і не хотіла відпускати.

Коли я розплющила очі, в кімнату вже проникало м’яке ранкове світло, прослизаючи крізь напіввідчинені штори. Воно торкалося стін і ледь зігрівало повітря. Тіло вже не боліло так нестерпно, як уночі, хоча втома ще міцно тримала мене у своїх обіймах. Я сіла на ліжку дивлячись у порожнечу і не могла повірити, що справді тут. Як це сталося? Я ж мала померти… там, у тій кімнаті, у тій ванні, у тій холодній воді. Спогади стискали горло, коли раптом різкий стукіт у двері вирвав мене з темних думок.

Серце завмерло. Хто це?

Двері відчинилися. На порозі стояла жінка — років тридцяти, в простій коричневій сукні, з тацею в руках. Від неї пахло свіжим хлібом і чимось домашнім, забутим. Її обличчя було настороженим, але в очах світилася тепла турбота — така, яку я колись знала, але давно втратила.

Вона повільно підійшла до мого ліжка, рухаючись так тихо, ніби боялася злякати ранкову тишу. Обережно опустила тацю на тумбу, і запах теплого хліба та супу розчинився в повітрі. Сіла на краєчок ліжка, і, глянувши мені в очі, промовила:

— Доброго ранку, — сказала вона, зі спокоєм у голосі

— Доброго ранку, — відповіла я з обережністю. Мій голос звучав тихо, невпевнено, всередині ще тліла недовіра, яка змушувала тримати дистанцію навіть у цій простій, буденній фразі.

— Мене звати Амелія, — сказала вона тихо, але впевнено. — Я тепер ваша покоївка.

Покоївка?.. Моя покоївка? Слова прозвучали дивно, майже абсурдно. В голові знову закрутилися питання: де я? Що це за місце? І чому хтось називає себе моєю слугою? Я ще не встигла зібрати думки, як її голос знову повернув мене в реальність:

— Пані, як вас звати?

Пані?.. Це звернення різонуло мене гостріше, ніж я очікувала. Воно було таким чужим, ніби належало комусь іншому, не мені.

— Анастасія  — ледь чутно прошепотіла я.

— Анастасія «повернена до життя» — повторила вона, і в її очах спалахнуло захоплення, навіть якась тривожна цікавість. — Дивовижно, як вам пасує це ім’я.

“Повернена до життя”… Цікаво. Я ж справді помирала — відчувала, як світ повільно відпускає мене, як холод затягує у свої безжальні обійми. А тепер… ЖИВА. І навіть подих здається дивом, якого я не просила, але отримала.

Та все ж мене не полишали питання: Хто той, що витягнув мене з води? Він відніс мене сюди? Але ж я пам’ятаю, як мала залишити світ у ванній, а потім очі незнайомця і все... Амелія, наче прочитавши мої думки, уважно глянула мені в очі. У її погляді відбилася тінь жалю.

— Пані, — м’яко мовила вона, — спершу вам треба трохи поїсти. Ви занадто худорлява і виснажена. А потім… — її голос став майже пошепки теплим, але обережним, — я відповім на питання, які вас непокоять.

______________________________________________________________________________________

Амелія