Розділ 2

Глянувши на старий годинник на руці — стрілки, здається, насміхалися з мене. 8:12. Я знову запізнююсь.

— Чорт! — вирвалося вголос, і я рвонула з місця

Я летіла щодуху, перескакуючи через калюжі, тримаючи гітару в одній руці, а другу стискаючи в кулак — ніби так могла спинити час. 

Коли я нарешті підбігла до знайомих дверей кафе, серце калатало так, наче хотіло вирватися назовні. Штовхаю двері… і ледь не зіштовхуюсь із нею. Пані Маргарита. Власниця. Вона стояла, склавши руки на грудях.

— Ще одне запізнення — і вилетиш звідси, не оглянешся, — прошипіла вона так, що навіть кавоварка замовкла.

Я ковтнула повітря. Хотіла щось сказати, пояснити — але її погляд дав зрозуміти: не треба. 

— Вибачте, більше не повториться, — ледь чутно мовила я, опускаючи очі.— Воно й краще, — сухо відповіла вона й пішла до залу.

Я перевела подих і зайшла слідом. У цьому кафе пахло кавою, випічкою і втомою. Тут я проводила більшість свого часу, вимиваючи до блиску столи й посміхаючись клієнтам, які ніколи не дивилися в очі. Але то була робота. А робота — це те, що тримає мене і мого брата на плаву.

Я сховала гітару в кладовку, зав’язала фартух і пішла до залу.

Єдине, що трохи зігрівало душу цього похмурого ранку — думка про зарплату. Маленьку, мізерну, майже символічну… але вона була.І за неї — теж дякую.

Я стояла за стійкою, витираючи кавові чашки, спостерігаючи, як перші відвідувачі ліниво прочиняють двері. Хтось замовляв звичний латте з мигдальним молоком, хтось — подвійний еспресо без посмішки. День тягнувся, як розмоклий цукор — повільно, липко, без смаку.

— Анастасіє, до мене, — гукнула пані Маргарита зі свого закутка біля сейфа.

Мені навіть дихання перехопило на мить. Я витерла руки об фартух і рушила до неї, намагаючись триматися спокійно. Вона поклала невеликий конверт на стіл — тонкий, світло-жовтий, з моїм ім’ям, написаним її охайним, наче механічним почерком.

— Тримай. І пам’ятай, за запізнення премії не буде. А наступного разу — і роботи теж.

— Розумію. Дякую, — тихо відповіла я, приймаючи конверт обома руками, наче щось святе.

Я відійшла вбік, щоб ніхто не бачив, і краєчком розірвала край. Всередині — кілька купюр і розписка. Звісно, ці гроші не врятують світ, не зцілять брата і не дадуть мені майбутнього. Але хоча б будуть ліки. Хоча б хліб. І я все ще тут. Поки що.