Розділ 10

Я завмерла, ванна кімната ошелешила мене більше чим кімната в якій прокинулась. Кам’яні стіни дихали прохолодою старовини, стеля перехрещена темними дерев’яними балками, нависала низько, створюючи відчуття затишку.

Біля далекої стіни, вмурована в кам’яний подіум, біліла овальна ванна, над якою височів вітражний віконний отвір. Кольорове скло пропускало крізь себе приглушене світло, розмальовуючи простір рубіновими та сапфіровими плямами. На вітражі застигли дві постаті у синьо-червоних шатах, і я мимоволі відчула, ніби вони стежать за кожним моїм рухом.

Ліворуч, під старовинним дзеркалом у химерно різьбленій рамі, стояв умивальник з мармуровою стільницею. На полицях під ним лежали обережно складені рушники, теплого кольору. Підлогу прикрашав витертий килим із червоним орнаментом. У повітрі змішувалися запах дерева, воскових свічок і ледь вловимий аромат мила, обіцяючи спокій та забуття. 

Прийти до тями допоміг голос Амелії. Вона уважно й тривожно глянула на мене, наче вчитувалась у кожну рису мого обличчя.

— Щось не так? Вам стало гірше? — її слова прозвучали тихо, але напружено.

— Ні… все добре, — прошепотіла я, хоч голос зрадливо тремтів.

Пройшовши до ванни, я повернулася до Амелії, вже відкриваючи рота, щоб попросити її залишити мене на самоті. Та, ніби прочитавши думку в моїх очах, вона сказала:

— Я залишусь. Допоможу вам… Ви ледве на ногах стоїте.

Я лише зітхнула, відчуваючи, як важко сперечатися з нею. Її руки були теплі й обережні, коли вона почала знімати з мене одяг. Усе відбувалося так повільно, що кожен рух різав мені нерви, а сором палив сильніше за вогонь. Коли тканина впала на підлогу, я залишилась зовсім оголена перед нею, і мені здалося, що навіть повітря стало густішим.

Ступивши у ванну, я обережно опустилась у теплу воду. Її тепло огорнуло мене, наче хотіло сховати, заспокоїти. І саме в цю мить хвиля спогадів накрила мене з головою — спогадів про те, що зробила тоді....

Амелія допомогла мені прийняти ванну, рухаючись тихо, ніби боялася злякати мої думки. Її руки були уважними, але ненав’язливими, і в цьому було щось заспокійливе. Коли вода спала, вона простягнула мені руку, допомогла підвестися й обережно обгорнула мене великим, м’яким рушником. Тепло тканини змішалося з її власним теплом.

Вона нічого не сказавши вийшла з кімнати, залишивши мене наодинці зі звуком свого кроку, що стихав за дверима. Я вже подумала, що вона більше не повернеться, як раптом двері знову прочинилися. Амелія увійшла тихо, майже безшумно, тримаючи в руках нічну сорочку з м’якої тканини. 

Я взяла сорочку з її рук, відчуваючи ніжність тканини ще до того, як вона торкнулася шкіри. М’яка, легка, вона здавалася створеною не для тепла, а для того, щоб огорнути й заспокоїти. Жінка стояла поруч, не відводячи погляду, але й не кваплячи мене.

Я відвернулася, щоб одягтися, та все одно відчувала її присутність за спиною — мов теплий подих, який неможливо не помічати. Рушник ковзнув униз, і холод повітря враз торкнувся тіла, змусивши мене здригнутися. Я швидко накинула сорочку.
 

Після ванни мені  стало легше — наче тепла вода змила не лише втому тіла, а й частину того невидимого, гіркого тягаря, що тиснув усередині. Ми вийшли з ванної до кімнати, і я відчувала, як із кожним кроком плечі стають трохи вільнішими.

— Вам потрібно поспати, — тихо мовила Амелія, зупинившись біля дверей. — Щоб набратися сил.

Її голос був м’яким, але в ньому чулася впевненість, якій важко було заперечити. Вона кивнула, немов ставлячи крапку в розмові й вийшла.

Я повільно лягла на ліжко, відчуваючи, як м’який матрац приймає форму мого тіла, огортає. Щойно голова торкнулася подушки, повіки зімкнулися самі по собі. Сон прийшов не хвилею, а різко — мов чорна тиша, що накрила мене в одну мить, вирвавши з реальності.

Прокинувшись під вечір, трохи полежавши я піднялась і повільно підійшла до дзеркала. Звідти на мене дивилася дівчина — втомлена, але вже з іскоркою життя в очах.

На стільниці під дзеркалом лежав гребінець. Я взяла його до рук і холод дерева приємно охолодив долоню. Волосся після сну було скуйовджене, заплутане, але кожен рух гребінця приносив дивне відчуття спокою. 

І раптом захотілося співати. Не для когось, не на сцену — для себе. Виплеснути зсередини те, що вже давно рвалося назовні. Голос сам знайшов мелодію, і слова лягли на неї, наче народжені в цю мить:

Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,
Наче крапля роси, наче крик журавля — тільки мить.
Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,
І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.

З кожним рядком біль підіймався з глибин, розриваючи груди. Перед очима постала усмішка мого брата, його голос, його руки… і нестерпна порожнеча, що залишилася замість нього.

Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі,
І душею своєю я вас, як умів, причащав.
Але видно Господь мені краще життя напророчив,
І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.

Сльози почали котитися щоками, і я вже не могла їх стримати. Голос тремтів, а разом із ним і руки, що тримали гребінець.

На могилі моїй посадіть молоду яворину,
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

На цих словах я зламалася. Голос обірвався, а сльози вже лилися вільно, спускаючись по підборіддю, змішуючись із теплим подихом. Я більше не могла співати — пісня розчинилася в моєму плачі, залишивши тільки тремтячий подих і глухий біль у серці.

__________________________________________________________