Розділ 9

— Добре, — тихо мовила я.

Амелія ледь помітно усміхнулась і, не кажучи більше ні слова, піднесла тарілку до мене. Взявши ложку до рук — вона здригнулася в пальцях. Аромат супу огорнув кімнату теплом, наче хтось розпалив камін у моїй душі. Живіт зрадницьки забурчав, видавши мою справжню втому та голод. Я знітилася, опустила очі, швидко відламала шматок хліба й почала їсти.

Я була така голодна, ніби вічність не їла. Кожна ложка зупиняла час. М’який смак, простий, домашній, але він мав щось більше — турботу, тепло, людяність.

Коли доїла, поставила ложку на тацю й подивилася на Амелію.

— Дякую, — прошепотіла я щиро. — Це було... дуже смачно.

Жінка мені усміхнулась. Тепло, щиро — і ця усмішка, хоч і коротка, зігріла мене більше, ніж я очікувала.

— Пані, — мовила вона, — що б ви хотіли дізнатись?

Знову це «пані».

Я мимоволі усміхнулась. Було дивне відчуття, ніби я якась поважна леді з вищого світу, а не та, ким була насправді.

— Амеліє... не називайте мене, будь ласка, "пані". Я себе якось... незручно почуваю, — сказала я, злегка знітившись.

Вона здивовано глянула на мене — не грубо, просто трохи інакше, ніж зазвичай. Наче в цей момент щось у ній змінилось. Та все ж, після короткої паузи, вона кивнула:

— Добре. Як скажете.

— Скажіть... як я тут опинилася? — нарешті наважилась я запитати.

Амелія поглянула на мене, затримала погляд, ніби вагаючись, і відповіла:

— Вас приніс сюди наш господар... пан Вейд. Він врятував вас, коли ви ледь не втонули в морі.

— В морі?.. — перепитала я з подивом, і холодок пробіг по спині.

— Так, — відповіла вона, і в її голосі було щось незвичне. — Ви нічого не пам’ятаєте?

Я вирішила промовчати про те, що знаю, і про те, що пам’ятала. Ці спогади були занадто заплутані і болісні, щоб ділитися ними з кимось.

— Нічого, — збрехала я, опустивши погляд.

Після паузи, зібравшись на сміливість, я підвела очі до Амелії:

— А хто такий пан Вейд? Окрім того, що я знаю — він господар...

Вона поглянула на мене, ніби вагаючись, чи варто говорити далі. Нарешті мовила:

— Анастасіє, він сам має вам відповісти.

Її слова прозвучали водночас і як порада, і як випробування. Я зрозуміла — відповідь не знайду ні тут, ні в її очах. Лише він може розв’язати цю загадку.

Побачивши, що жінка вже взяла тацю й рушила до виходу, я мимоволі простягнула руку й зупинила її:

— Амеліє, де б я могла привести себе до ладу, — тихо промовила я, відчуваючи, як щоки наливаються теплом.

Хотілось змити з себе весь той стан, у якому я перебувала. Жінка зупинилася й відповіла спокійно:

— Бачите двері зліва від вас? Там ванна кімната.

Я обернулась. Двері справді були — трохи притулені, майже непомітні.  Кивнувши Амелії я обережно підвелась. Мої ноги здригнулися, тіло знову накрило хвилею втоми і мимоволі закрутилася голова, я ледь утрималась на місці, вчасно спершись на тумбу. Жінка одразу це помітила. Вона залишила тацю та швидко підійшла й м’яко підтримала мене під руку.

— Обережно, — сказала вона тихо, але впевнено.

Допомігши мені дістатися до дверей ванної. Я зніяковіло озирнулася:

— Дякую... далі я сама.

— Ні, — рішуче відповіла вона. — Я вам допоможу.

Я нічого не відповіла, лише мовчки кивнула. Амелія відчинила двері і ми зайшли всередину.