Розділ 7

Я відчувала, як повітря не вистачає. Легені палали вогнем, кожна клітина волала про порятунок, але порятунку не було. Голова йшла обертом, ніби світ перевернувся догори дригом, і я разом із ним.  "Все… кінець", — ця думка була останньою. Більше немає життя. Немає мене.

Темрява опускалася на плечі — повільна, густа, безжальна. Я більше не відчувала ні холоду, ні страху. Лише тиша… Залишилось моє мертве тіло — без руху, без думок. І холодна вода, що поглинала мене повністю.

Та в якийсь момент… щось змінилося. Крізь глибоку темряву, крізь тишу, що, здавалося, триватиме вічно, я відчула дотик. Сила, що хапала мене за плечі, витягала, ніби з самої безодні. Хтось підіймав моє безрухоме тіло з крижаної води — обережно, але рішуче.

Повітря…

Мій рот судомно розкрився, і перший вдих був болісним, наче всередину вливали життя розпеченим лезом. Я захрипіла, кашляючи, вириваючись із обіймів смерті. Повільно, дуже повільно я відкрила очі.

Переді мною — розмите, мов крізь сльози чи залишки сну, — з’явилося обличчя. Чоловік. Його риси були нечіткими. Він злегка нахилився, ніби намагався вловити подих.

Я зустрілася з ним поглядом — і завмерла. Його очі… Вони були незвичайного кольору, не властивого людям. Вони світилися золотом.

— Жива — промовив він пошепки.

Я хотіла щось сказати, але голосу не було. Лише тиха. Я не знала, хто він. Але він повернув мене назад, коли навіть я сама себе вже відпустила.

Мене знову поглинула темрява — цього разу інша. Не тиша смерті, а сон. Теплий, знайомий, та водночас зрадливий.

Мені снився брат. Ми були разом, як колись. Безтурботний час. Щасливий. Той, що більше не повернеться. Аж раптом усе змінилось. Кольори зникли. Сонце згасло. Світ потемнів. І замість його усмішки — холод. Я побачила його тіло… нерухоме…

Його обличчя — спокійне, надто бліде. Труна. Квіти. Люди в чорному. Я кричала, але мій голос не лунав. Я простягала руки, та не могла дотягнутись до нього.

Все всередині мене розривалося. Болем. Безсиллям. Виною. Сльозами.

І раптом — я винирнула зі сну, під тяжке, зірване дихання та сльозми на очах. Відкривши очі, я побачила червоному стелю. Але не та, що вдома. Це була тканина. Оксамит чи щось подібне, важке, насичено багряне. Вона спадала згори м’якими, майже урочистими складками, нагадуючи театральну завісу. Я моргнула. Ні, не здалося — це балдахін. Стеля від балдахіну.

Озирнувшись, побачила кімнату — незнайому, величну, зовсім не схожу на те, що я звикла бачити. Важкі портьєри спадали з вікна, закриваючи більшу частину світу ззовні, проте між щілинами пробивалося тьмяне срібло — була ніч. Глибока, тиха.

Меблі — темне дерево,  кожен предмет наче витесаний руками старих майстрів, на стінах візерунчасті шпалери. Дзеркало в золотій рамі, мерехтіння свічок. Усе виглядало, як у якомусь середньовічному романі.

Вишукано. 

Я сиділа на великому ліжку і відчувала, як холодок пробігає по шкірі.

— Може, це сон?.. — прошепотіла я. — А може я все-таки померла?

Я вщипнула себе за руку. Біль був реальним. Справжнім. Я здригнулася.

— А може… я все ще жива?..

У голові спалахнув спогад — чоловік. Той, що витягнув мене з води. Його руки, голос і очі. Я добре пам’ятаю його очі — вони були золотавого кольору. Ні, не карі, не бурштинові — саме золотаві. Це було дивно. Дуже дивно. Але чомусь я знала: як би не змінилася пам’ять, їх я не забуду ніколи.

_______________________________________________________________________________________

Кімната в якій прокинулась Настя