Розділ 5

Піднявшись, я тихо пішла на кухню. Потрібно було щось приготувати. Їсти треба. Йому — щоб хоч трохи підтримати сили, мені — щоб не зомліти. Вибору великого не було: кілька морквин, картопля, залишки старої цибулі. Я кинула все в каструлю, залила водою й поставила на плиту. Вийде щось на зразок овочевого супу. Просто, зате гаряче.

Поки вода закипала, я спиралася руками об стіл і дивилася у вікно. Ніч уже лягла на місто, вогні мерехтіли десь далеко, як інше життя — чуже, недосяжне. Коли суп був готовий, я накрила кришкою й пішла до ванни. Хотілося зняти з себе весь цей день. Увесь цей тягар.

Я напустила води, повільно занурилась у ванну — і в ту ж мить з очей потекли сльози. Без ридань. Просто сльози.  Я не знала, як жити далі. Я не знала, для чого. Я не зможу без нього. Без брата. Без жодної рідної людини, без любові, без підтримки, без тепла. Світ ставав чужим і холодним, як вода, що повільно остигала навколо мого тіла.

Я заплющила очі й хотіла просто зникнути — хоча б на мить, хоча б подумки, уявити, що цього всього немає. Що я не тут. Не в цій ванній. Не в цьому житті. Але думки несли мене назад. У кімнату, де він лежить. У голод, у хворобу, у реальність. І навіть якщо я тонула — я знала, що мушу виринати. 

Піднявшись із вже прохолодної води, я повільно витерла тіло, ніби змиваючи з себе втому. Вкутала мокре волосся в рушник, одягла старий халат і вийшла з ванної. Кахлі були холодними під ногами, але я не звертала уваги — всередині було ще холодніше.

На кухні суп вже встиг трохи остигнути, насипавши в глибоку тарілку, я поставила її на тацю, поклала ложку, шматок хліба, і попрямувала до вітальні. Треба, щоб брат поїв. Він не може голодувати. Йому потрібні сили. Коли я зайшла, він не спав.

— Я принесла тобі суп, — сказала я тихо, майже пошепки. — Треба поїсти.

Він кивнув, дуже повільно. Мені довелося допомогти йому сісти — підвести, обережно притримуючи за плечі. Я підклала подушку під спину, накрила ноги пледом.

— Ось, тримай, — я простягнула ложку, — я буду поряд.

Він спробував сам, рука тремтіла, але я не відвела очей. Йому вдалося зробити перший ковток. Потім другий. Я дивилась на нього й мовчки молилась, щоби в ньому лишилося хоч трохи сили. Щоб організм не здався. Щоб він захотів жити. Хоча б заради мене.
Він зробив ще кілька ковтків, повільно, зосереджено, ніби кожен був маленькою перемогою. Я сиділа поруч і тримала ложку, коли його рука втомилась. Він не заперечував. Просто дозволив мені допомогти, як колись — колись він допомагав мені.

— Пам’ятаєш, як ти мене носив на плечах до школи, коли я засинала дорогою? — прошепотіла я, намагаючись усміхнутись. — Я тоді була така мала… а ти такий сильний.

Він кволо кивнув, і в куточку його губ з’явилась тінь усмішки.

— А потім ще змушував мене їсти вівсянку, пам’ятаєш? Я тоді казала, що вона як клей…

— Була… — ледве вимовив він, — ще й холодна.
Я засміялась, крізь сльози.

— Так, бо ти не вмів її варити. Але я їла, бо ти сказав, що "щоб вирости великою, треба терпіти".

Він заплющив очі, та в погляді ще була іскра. Маленька. Як недогорілий вуглик у темряві.

— Ти вже велика, — прошепотів він.
Моє серце здригнулося. 

— Велика тільки зовні, — відповіла я. — А всередині — та ж маленька дівчинка.

Ми сиділи в тиші. І хоч світ залишався жорстоким і байдужим, у цю мить він відступив. Залишились тільки ми. 

Я прибрала порожню тарілку на тацю, віднесла її на кухню, але не пішла далеко. Повернулася до вітальні й просто сіла поруч. Він уже лежав із заплющеними очима, та я знала — він ще не спить. Ми не говорили. Не потрібно було слів. Було досить тиші, присутності, простого розуміння, що ми поряд. Я сиділа на краєчку дивана, сперлася на спинку, втупившись поглядом у затемнене вікно. Час зупинився. Лише повільне дихання — його й моє — зливалося в єдиний ритм. Так ми й сиділи, поки не заснули.