Розділ 4

Після співу я ще трохи постояла, вдихаючи вечірнє повітря. У грудях було порожньо, але в долоні — кілька зім’ятих купюр. Люди не поспішали зупинятися, та все ж хтось кинув двадцятку, хтось — десятку.   Я сховала гроші в кишеню і пішла додому. Ноги були важкі, серце — ніби загорнуте в мокру вату.

Квартира зустріла мене знайомим запахом. Ні, не домашнім затишком, не випічкою чи кавою — запахом ліків. Гірким, в’їдливим, як нагадування про реальність, яка не відпускає.

Це був той самий запах, що останнім часом не зникав: таблетки, щось спиртове — усе змішалося в одну хмару, що трималася в повітрі.  Все ще стоячи в коридорі, я вдивлялась у напівтемну кімнату, де вже давно не було справжнього спокою.  Я тихо відчинила двері до вітальні. Вони поскрипіли, хоча я намагалася не створювати жодного звуку. Світло з коридору ковзнуло по підлозі, торкнулося дивана — і я побачила його.

Брат лежав нерухомо, як і зранку. Його обличчя було блідим, майже прозорим, а під очима пролягли темні тіні. Здавалося, що життя вже залишило його, тільки дихання — ледве чутне — ще тримало цей крихкий зв’язок з реальністю. Моє серце стиснулося. Ні, не від страху — від безсилля.

Я повільно підійшла ближче й сіла поряд. Його груди ледь підіймалися. Ми потребували коштів. Терміново. На операцію, яка могла врятувати йому життя. Але їх не було. Не було звідки взяти. Я вже зверталася всюди — у фонди, до знайомих, до небайдужих. Але чи не кожна відповідь була схожою: "Нам шкода, але зараз багато звернень", або взагалі мовчання.

Немає кому допомогти.

Світ став глухим до болю. І хоча ми були не перші, хто так бореться за шанс, у цей момент здавалося, що ми зовсім одні. Я сиділа поруч, дивилась на його обличчя й мовчки благала долю, щоб вона дала нам ще трохи часу. Хоча б день. Хоча б надію. 

Я вже збиралася встати, коли раптом він повільно відкрив очі. Його погляд зустрів мій — тьмяний, майже без світла. В очах, які колись були живими й повними мрій, тепер не було майже нічого. Лише втома й біль.

— Привіт… — ледве чутно прошепотів він.

Його голос був тихим, наче вітерець, який от-от згасне. Я нахилилася ближче, щоби краще почути, щоби втримати цей звук, бо не знала, чи почую його знову. Я усміхнулася крізь сльози.

— Привіт, — відповіла я, торкаючись його руки. Вона була холодна, тонка. — Я тут.

Він не сказав більше нічого. Просто дивився на мене, як міг, поки повіки знову не зімкнулись. Можливо, це був жест надії. Можливо, прощання. А, може, просто ще один крок крізь біль, який він уже звик терпіти. У кімнаті знову запанувала тиша. Лише запах ліків, слабке дихання — і я.