Розділ 1

Макс

Міцніше обхоплюю пальцями кермо і розганяю свою крихітку до максимуму. Вітер шумить у вухах, тому що всі вікна відчинені, але мені це зовсім не заважає. У такий спосіб можна чудово провітрити мізки, а мені це зараз життєво необхідно. Якщо не скину пар, хтось може постраждати. 

Я ж наче нормально сказав, що у мене відпустка. Перша, чорт забирай, відпустка за цей рік! Але ж ні, одній особі я терміново потрібен!

Цікаво, що цього разу! На землю падає метеорит, чи черговий негідник вирішив підібрати під себе всю владу? Навіть не знаю, що гірше, але якщо викликають мене, отже, справа дійсно серйозна. 

Велике місто — столиця нашої країни — зустрічає мене кілометровими заторами та бажанням залишити тачку просто на дорозі й піти пішки. Ненавиджу такі великі міста. Тут наче у вулику і всі кудись поспішають. 

Ідіоти! Невже не розуміють, що життя таке коротке і може обірватись будь-якої миті? Мабуть, ні, якщо постійно женуться за матеріальним.

Поруч зі мною у сусідній смузі зупиняється білий Porsche Cayenne, в якому дві розмальовані ляльки роблять селфі. Правильно. Чим ще можна зайнятись у заторі?

— Диви, який красень! — заявляє та, що збоку сидить, і мало не випадає з відчиненого вікна — так хоче продемонструвати мені свій розкішний бюст. — І машина гарна! Ламба!

— Привіт, красунчику! — кричить та, що за кермом. — Познайомимось?

— Пробачте, дами, але не сьогодні, —  підморгую їм і зачиняю вікна. Ненавиджу ось таких ляльок. Взагалі не впевнений, що у них є хоча б натяк на мізки. До того ж сьогодні явно не до розваг. Спочатку треба розібратись, чому мене викликали. 

Не минає і години, як затор розсмоктується, і я таки прибуваю до місця призначення. Бачу на стоянці ресторану чорний Mercedes і розумію, що мене вже чекають. 

Тільки-но переступаю поріг дорогого закладу, як до мене наближається дівчина-хостес. Розглядає мене трохи розгубленим поглядом, а я тільки усміхаюсь. О, так! На дядечка у костюмі я не схожий. Чорні джинси, така ж футболка, зверху шкірянка. 

Поганий хлопець до ваших послуг, мадам!

— У вас замовлено? — питає ніяково під моїм прямим поглядом. 

— Макс Воронов, — кажу, і вона одразу все розуміє. 

— Пройдіть за мною, будь ласка, — заявляє і прямує кудись довгим коридором. Повна конспірація, щоб його.

Ми зупиняємось перед дверима в окремий зал, і дівчина йде, а я штовхаю двері та переступаю поріг. Не бачу сенсу тягнути. Швидше дізнаюсь, що сталося — швидше з усім розберусь. 

— Ти довго, — невдоволено говорить Олена і прискіпливо розглядає мене з голови до ніг. 

— Клятий затор, — сідаю навпроти неї та беру в руки склянку з водою. Роблю ковток і ставлю її на місце. — Розкажете, що сталося? Я ж говорив, що хочу відпочити.

— Пізніше відпочинеш, — твердий голос дає зрозуміти, що огризатися не варто, тому замовкаю. — Справа дійсно серйозна.

— Я вас слухаю, — відкидаюсь на спинку сидіння і чекаю на продовження. Мабуть, таки метеорит… 

— Мені потрібно, щоб ти забрав одну дівчину і заховав у надійному місці на деякий час.

— Я схожий на няньку? — дивуюсь. — Я подібним не займаюсь. 

— Максе, це не прохання, — злиться Олена. 

— Окей! Тоді поясніть, хто вона така і чому я маю її охороняти? — питаю прямо.

— Тому що їй загрожує небезпека, — хмуриться жінка. Вона відкидає назад своє руде волосся, і мій погляд торкається сережок з діамантами. 

— Хто вона? Знову донька якогось кримінального авторитета? — продовжую напирати. 

— Вона — моя… донька, — заявляє, а у мене виникає шок. Просто це дійсно несподівано. — Емілія нічого про мене не знає. Від народження вона жила в іншій родині та вважає батьками абсолютно чужих людей.

— І що таке мало статися, щоб ви почали її шукати?

— Я не шукала її. Я завжди знала, де Емілія, — відповідає. — Якби не критична ситуація, я б не вирвала її зі звичного середовища. Але я не хочу, щоб з нею щось сталося. 

— Хтось дізнався, що у вас є донька? — наступне питання виникає саме собою. 

— Поки ні, але все можливо. Я збираюсь розглядати дуже серйозну справу, і під мене можуть копати. Максе, життя моєї доньки на твоїй відповідальності. 

— Прекрасно! А що я маю їй сказати? У дівчинки-то, мабуть, питання виникнуть, чому її викрадає поганий хлопчик. 

— Жодних пояснень, поки я не скажу, — Олена кидає на стіл серветку, і я розумію, що на цьому розмову завершено. Вона дістає з сумки чорну теку і передає мені через стіл. — Тут вся необхідна інформація. Якщо будуть проблеми — телефонуй Олегу. 

Забираю теку і розумію, що пояснень більше не буде. Олена йде, а я допиваю воду зі склянки й також встаю. Треба зібратися, а то голова йде обертом від цих таємниць мадридського двору. 

Повернувшись в автівку, розгортаю теку й одразу ж бачу фото дівчини, яку доведеться захищати. Маю визнати, що вони з Оленою дуже схожі. Довге руде волосся, блакитні очі…