П’ять років тому Дамір сказав мені зібрати речі. Я залишила йому ключі, подарунки й новенький телефон. Забрала сумку та старий мобільний — і пішла, затискаючи губи, щоб він не почув, як я плачу.

Тепер у мене власна компанія, життя, яке я збудувала без нього, і чоловік, поруч із яким не потрібно випрошувати увагу. Здавалося, я нарешті навчилася обирати себе.

Але Дамір знову з’являється в моєму житті й досі говорить так, ніби має на мене право. Вимагає зустрічей, не приймає відмов і хоче знати, до кого я поспішаю після роботи. Я звертаюся до нього на «ви» й тримаю відстань, яку він уперто намагається скоротити.

Колись я віддала б усе, щоб він захотів мене повернути. Тепер найбільше боюся, що мені знову захочеться йому повірити.