Глава 2.

Глава 2. Зауваження

Марина заходить до мого кабінету без кави.

Уже поганий знак.

Зачиняє двері, кладе планшет на край столу й кілька секунд дивиться на мене з таким виразом, ніби подумки вирішує, з якого слова можна почати й не порушити корпоративну етику.

— Сім сантиметрів, — каже нарешті.

Відриваюся від кошторису.

— Доброго ранку і тобі.

— Ранок був добрим, поки мені не зателефонували із Золотих.

— Що сталося?

— Диван стоїть на сім сантиметрів ближче до вікна, ніж хотів власник. І освітлення у вітальні його не влаштовує.

Закриваю ноутбук.

— Диван стоїть за планом?

— Саме так. Я попросила Олексія переміряти. Він надіслав фотографії з рулеткою, щоб ми всі могли насолодитися точністю.

Марина розвертає до мене планшет. На екрані — край дивана, ніжка журнального столика й жовта стрічка рулетки на підлозі.

— Пересунути можна? — запитую.

— Звісно. Але вчора його вже пересунули. Потім повернули назад, бо так стало незручно проходити до тераси. Сьогодні зранку власник знову вирішив, що перший варіант був кращий.

Кілька секунд мовчки розглядаю фотографію.

— Нехай поки не чіпають. На місці визначимося. Що зі світлом?

— Увечері надто жовте, зранку надто холодне.

— Він вмикав різні сценарії?

— Олексій показував. Двічі.

— А підсвічування карниза?

— Теж. Віко, там усе за погодженою специфікацією. Я підняла листування.

Марина сідає навпроти й проводить долонею по лобі.

— Його представник сьогодні навіть не намагається нічого пояснювати. Каже, власник хоче обговорити це з вами особисто.

Підсуваю до себе папку, яку вона залишила на столі ще вчора. Зверху лежить акт, під ним — перелік виконаних робіт і остання редакція плану меблювання.

— Добре. Я буду о першій, як домовлялися. До того нехай підготують пульти й інструкції до освітлення. І жодних перестановок без мене.

— Я можу поїхати з тобою.

— Не треба. У тебе зустріч на Подолі. Ми не будемо зупиняти два об’єкти через один диван.

Вона киває, але планшет не забирає.

— Як вечеря?

— Добре.

— Настільки добре, що це все, що ти можеш розповісти?

Беру ручку й перевіряю, чи пише.

— Андрій подарував квитки на виставу.

— На ту саму?

— Так.

Марина усміхається.

— Він мені дедалі більше подобається.

Я теж усміхаюся, проте наступне запитання випереджаю:

— Увечері розповім. Зараз хочу розібратися з кошторисом до виїзду.

Вона трохи уважніше дивиться на мене, але не наполягає.

— Добре. Якщо замовник захоче пересунути будинок на сім сантиметрів, телефонуй.

— Спочатку виставлю рахунок.

Коли двері за нею зачиняються, ще кілька секунд тримаю ручку над чистим полем блокнота.

Про ресторан я не сказала.

Вимовляти його ім’я вголос — означає знову розбирати вчорашній вечір, пояснювати, що відчула, вислуховувати запитання, на які не хочу відповідати навіть собі. У мене немає на це часу. І бажання теж.

Дістаю з папки креслення вітальні й повертаю його до себе.

Сім сантиметрів. Освітлення.

Із цим я принаймні знаю, що робити.

Біля будинку паркуюся за десять хвилин до першої.

На під’їзній доріжці чисто, коробки, які ще позавчора стояли під навісом, прибрали. Уздовж фасаду нарешті висадили декоративні трави; зараз вітер ворушить їхні світлі верхівки, і сувора геометрія будинку виглядає трохи м’якшою.

Зупиняюся біля хвіртки, розглядаючи результат.

У цьому проєкті було багато речей, за які довелося поборотися. За тепле дерево на фасаді, за приховані водостоки, за нормальне освітлення входу, яке не било б людині просто в очі. На візуалізаціях усе це здавалося очевидним. На будівництві кожна така очевидність вимагала окремого дзвінка, пояснення або виїзду.

Олексій зустрічає мене біля дверей.

— Доброго дня. Папку взяли?

Показую йому.

— Де наш диван-порушник?

Він коротко усміхається, але відразу дивиться в бік будинку.

— У вітальні. Власник уже тут.

— Добре. Замок у гостьовій перевірили?

— Учора замінили механізм. Працює нормально.

— Покажете після вітальні.

У холі пахне деревом і свіжим прибиранням. Денне світло лягає на матову поверхню каменю, ковзає по стіні, підкреслюючи її нерівну фактуру. Я машинально проводжу пальцями по краю консолі, перевіряю стикування.

Гарно.

Навіть краще, ніж на фотографіях.

Коли ми вперше зайшли сюди, будинок зустрів нас голими стінами, високою порожньою залою й луною від кожного кроку. Замовник через представника просив стриманий інтер’єр, без зайвого декору, у спокійних кольорах. Дуже легко було зробити черговий дорогий простір, у якому страшно покласти книгу не на те місце.

Я хотіла, щоб тут можна було жити.

Тому довго підбирала дерево, яке не віддавало б помаранчевим. Шукала тканину для дивана, приємну на дотик. Переробляла розташування світильників, уявляючи, як людина повертається ввечері додому й не хоче вмикати все освітлення одразу.

Біля вікна залишили місце для крісла. З кухні видно обідній стіл, а за ним — терасу й сад. Двері до невеликої кімнати на першому поверсі майже зливаються зі стіною. Поки що це гостьова, але простір легко пристосувати під інші потреби.

Я думала про такі речі. Про ранки, про гостей, про чиїсь звички, яких не знала. Уклала в цей будинок більше особистого, ніж зазвичай дозволяю собі в роботі.

— Доброго дня, — кажу, заходячи до вітальні. — Марина передала, що у вас виникли…

Він стоїть біля вікна.

Темні штани, сорочка із закоченими рукавами, телефон у руці. Повертається до мене відразу, наче весь цей час слухав кроки в холі.

— Привіт, Віко.

Учора він мовчав. Сьогодні я чую його голос уперше за п’ять років.

Усередині різко стягується щось під ребрами, але тепер за цим майже одразу приходить злість. Гаряча, знайома ще з учорашнього вечора.