Глава 1. П’ять років потому

Щойно відчиняю двері офісу, розумію: тихо дістатися кабінету не вийде.

Марина стоїть біля рецепції з букетом, який затуляє їй половину обличчя. За її плечем Данило тримає коробку з тортом, а Олексій уже направив на мене телефон. Решта команди скупчилася позаду, залишивши між собою вузький прохід.

Я зупиняюся на порозі.

— Тільки не кажіть, що сьогодні ніхто не працює.

— Сьогодні ми працюємо над вашим настроєм, — відповідає Марина. — Дуже складний об’єкт. Бюджет обмежений, замовниця вимоглива.

— І постійно вносить правки, — додає Данило.

— Я ще можу внести одну у вашу премію.

— З днем народження! — швидко каже він.

Усі сміються, а тоді починають вітати мене водночас, і я вже не встигаю відповідати. Хтось обіймає, хтось тисне руку, Марина нарешті віддає квіти, звільняючи собі огляд.

— Тридцять, Вікторіє. Маєте право хоча б сьогодні прийти на роботу й не починати з перевірки пошти.

— Я перевірила її ще вдома.

— Ми на вас так і розраховували.

Пахне трояндами, кавою й солодким кремом із відкритої коробки. На торті білим по темному написано: «Усе під контролем. Майже».

— Хто погоджував останнє слово? — запитую я.

— Весь колектив, — озивається Олексій з-за телефона.

Дивлюся на їхні усміхнені обличчя й відчуваю, як несподівано стискає горло. Щоб приховати це, нахиляюся роздивитися торт.

Колись усі мої робочі справи вміщалися в ноутбук, папку зі зразками й кілька зошитів, які я розкладала на кухонному столі. Перед дзвінками замовникам зачиняла вікно, щоб вони не чули шуму з двору. Перші гроші довго не наважувалася витрачати: здавалося, хтось обов’язково зателефонує й скаже, що сталася помилка.

Тепер у VIVERA двадцять сім людей. Вони сперечаються в робочих чатах, гублять рулетки, знаходять рішення там, де я вже готова сваритися з підрядниками, і пам’ятають, що я люблю шоколадний торт.

— Дякую, — кажу нарешті. — Справді.

Марина відразу перестає усміхатися так хитро й легко торкається мого ліктя.

— Ну все. А то зараз ви розчулитеся, і нам доведеться це якось переживати.

— Уже передумала. Торт ховаємо до шостої. Замовимо їжу й нормально посидимо.

— Шампанське? — уточнює Данило.

— Після того, як надішлете мені виправлені креслення.

— Я знав, що буде підступ.

До кабінету мене відпускають хвилин за п’ятнадцять. Ставлю букет на стіл, знімаю жакет і лише тоді помічаю в кишені вібрацію телефона.

Андрій.

«З днем народження, красуне. Сподіваюся, хоча б сьогодні ти дозволиш себе викрасти о восьмій».

Усміхаюся й набираю відповідь:

«Залежить від умов утримання».

«Вечеря. Гарне вино. Жодних розмов про ремонт».

«Останній пункт складний».

«Я готовий ризикнути».

Погоджуюся, відкладаю телефон і підсуваю до себе ноутбук.

За вікном повільно тягнеться ранковий затор. Сонце лягає на підвіконня, на листя вазона, який Марина вперто рятує від мого нерегулярного поливу, на сріблясті літери назви компанії за скляними дверима.

Мені тридцять.

Я сиджу у власному кабінеті, увечері на мене чекають, і сьогодні мені добре.

Хочеться хоча б цього разу не шукати, що може піти не так.

Ближче до обіду Марина заходить із планшетом і чашкою кави. Каву ставить переді мною, планшет залишає собі.

— Спочатку хороше: меблі на Подолі доставили повністю. Пошкоджений фасад виробник міняє власним коштом.

— А погане?

— Ви вже знаєте, як зі мною розмовляти.

Вона сідає навпроти й відкриває листування.

— Будинок на Золотих. Завтра приймання о першій. Власник буде особисто.

Я відриваю погляд від екрана.

— Нарешті вирішив подивитися, за що платить?

— І хоче бачити керівницю.

— Ви пів року ведете цей об’єкт. Вас йому недостатньо?

— Його представник сказав: побажання власника.

Я відкидаюся на спинку крісла.

Будинок великий, дорогий і за останні місяці встиг забрати більше часу, ніж ми планували. Усі погодження йшли через компанію, яка управляє нерухомістю замовника. Їхній уповноважений представник затверджував матеріали, підписував зміни й передавав побажання, іноді суперечливі. Сам власник досі не з’являвся.

— Зауваження є?

— Два технічні. Замок у гостьовій і ручка в гардеробній. Олексій сьогодні закриє. Решта за погодженим проєктом.

— Тоді що саме він хоче обговорити зі мною?

Марина злегка розводить руками.

— Можливо, подякувати.

Дивлюся на неї.

— Я теж у це не вірю, — зізнається вона.

Відкриваю календар. О першій стоїть внутрішня зустріч із дизайнерами, яку можна перенести на ранок.

— Добре, приїду. Підготуйте останню специфікацію, погодження й акти. Хочу закрити цей об’єкт без ще одного тижня листування.

— Уже готую.

Вона робить позначку, але виходити не поспішає.

— А тепер запитання, яке не стосується роботи. Андрій забирає тебе звідси?

Підіймаю брови.

— Ми вже закінчили офіційну частину?

— Я зачинила двері.

— О восьмій. З дому.

Марина задоволено киває.

— Отже, о сьомій я тебе звідси випроваджую.

— У мене залишиться година.

— Тобі вистачить. Якщо не вирішиш дорогою заїхати перевірити замок у гостьовій.

— Я не настільки…

Вона мовчки дивиться на мене.

— Добре. Не заїду.

— І сукню вдягни.

— Ти зараз подруга чи людина, яка складає мені графік?

— Дуже зручне поєднання. Раджу цінувати.

Коли вона виходить, телефон знову засвічується.

«Столик на пів на дев’яту. І так, я пам’ятаю, що ти не любиш, коли офіціанти співають».

Сміюся й уперше за день залишаю робочого листа недописаним, щоб відповісти одразу.

О восьмій Андрій чекає біля мого під’їзду.

Помічає мене ще на сходах, прибирає телефон і випростується біля машини. На ньому темно-синя сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком, піджак перекинутий через руку. У другій він тримає квіти.