Пролог

— Я так більше не можу, чуєш?

Голос зривається, і я притискаю пальці до краю стола. Ще кілька хвилин тому мені здавалося, що цього разу вдасться поговорити спокійно. Я навіть продумала, з чого почну. Хотіла, щоб він нарешті почув мене, а не вкотре перечекав, поки я заспокоюся.

— Ми майже три роки разом, Даміре. Невже я досі не можу запитати, що буде далі?

Він відкладає телефон екраном донизу й відкидається на спинку крісла. Знайомий рух. Раніше мені подобалося, що під час наших розмов він не відповідає на повідомлення. Я вміла знаходити докази його почуттів навіть у таких дрібницях.

— Ми вже це обговорювали.

— Ми нічого не обговорювали. Ти сказав, що не хочеш про це говорити.

— А сьогодні, як бачиш, нічого не змінилося.

Я стискаю край стола сильніше.

— Для тебе, можливо. А я більше не можу жити так, ніби в будь-яку хвилину маю бути готова зібрати речі.

— Тебе хтось змушує?

Запитання звучить буденно. Дамір навіть не підвищує голосу, і від цього мені чомусь ще важче втримати власний.

— Ні. Не змушує. Але ти телефонуєш, коли я затримуюся. Просиш залишитися, коли я хочу поїхати. Ми разом прокидаємося, їздимо відпочивати, обираємо речі в цю квартиру. А щойно я запитую про нас, ти поводишся так, наче я чужа жінка, яка надто багато собі дозволила.

— Ти зараз справді дозволяєш собі забагато.

Замовкаю.

На кухні клацає чайник. Я поставила його перед розмовою й дістала дві чашки. Думала, потім зроблю нам чай.

— Я хочу знати, ким я для тебе є. Це забагато?

Дамір проводить долонею по обличчю.

— Віко, я від самого початку сказав, що не покохаю тебе. Тебе це не зупинило. Ти сама хотіла бути зі мною. Сама залишалася. Тепер що — я маю відповідати за те, що ти собі придумала?

— Я нічого не придумала.

— Справді? А звідки тоді ця розмова про спільне майбутнє? Я тобі його обіцяв?

Він дивиться просто на мене, чекаючи відповіді. Я відводжу очі першою.

— Не обіцяв.

— От і все.

— Не все, Даміре. Між тим, що ти сказав три роки тому, і сьогоднішнім вечором було ціле життя. Наше життя. Ти не можеш просто зробити вигляд, що його не було.

— Я й не роблю. Мені було зручно.

Піднімаю на нього погляд.

Він бачить, як я завмираю. І все одно продовжує:

— Жінка поруч. Секс, заради якого не треба нікого шукати. Вечеря, чисті речі, жодних зайвих запитань. Принаймні раніше. Тебе цікавило, що між нами? Ось це й було.

Кілька секунд я не можу вдихнути на повні груди.

Дивлюся на розстебнутий комір його сорочки. Вранці поправила його біля дверей, поки Дамір шукав ключі. Він тоді нахилився й поцілував мене, а я ще тримала пальці на тканині, коли він уже відсторонився.

— Навіщо ти так говориш?

— Бо інакше ти не розумієш.

— Я ж була тобі хоч кимось.

— Ти була жінкою, з якою мені було добре. Чому тобі обов’язково зробити з цього щось більше?

Він говорить так, ніби я зіпсувала щось просте й приємне. Прийшла зі своїм коханням, поставила його перед незручними запитаннями, змусила витрачати вечір на пояснення.

— Тоді навіщо ти приїхав серед ночі, коли я захворіла? — питаю тихіше. — Сидів зі мною на кухні, поки не спала температура. Навіщо обіймав уві сні? Даміре, я не могла вигадати все.

— Я мав залишити тебе саму з температурою? Чи відсуватися щоразу, коли ти до мене торкалася? Моє нормальне ставлення до тебе — не зізнання в коханні.

— Але ти знав, що я кохаю тебе.

— Знав.

Так просто.

Я стільки разів боялася вимовити це вголос. Обирала момент, жартувала, переводила розмову, якщо він замовкав. А він увесь цей час знав.

— І тебе це влаштовувало?

— Ти залишалася, Віко. Доросла жінка, яка сама вирішила тут жити. Не треба тепер поводитися так, ніби я тебе обдурив.

Хочу заперечити, але слова застрягають у горлі. Залишалася. Після кожної такої розмови вмивалась, поверталася до нього в ліжко й дозволяла обійняти себе. Наступного ранку намагалася бути веселою, нічого не вимагати.

Мабуть, він звик, що цим усе й закінчується.

— Я думала, тобі потрібен час.

— Ти вже витратила на це три роки. Скільки ще тобі потрібно, щоб нарешті мене почути?

Я повільно відсуваю стілець і встаю. У кімнаті раптом стає тісно, хоча між нами кілька кроків.

— Ти досі кохаєш її?

Його обличчя змінюється.

— Не чіпай її.

Ось тепер у голосі щось є. Твердість, злість, готовність захищати. Усе те, чого я так і не змогла викликати, говорячи про себе.

— Вона пішла до твого друга. А я залишилася з тобою. Слухала, коли ти не міг заснути. Була поруч, коли ти нікого не хотів бачити. Я збирала тебе по шматках, Даміре.

— Я тебе про це не просив.

— Знаю. Але ти дозволяв. Ти приходив до мене з усім, що в тобі боліло, а я…

— А ти вирішила, що я за це маю тебе покохати?

Я різко вдихаю.

— Ні.

— Тоді навіщо зараз перелічуєш? Я не просив мене рятувати. І не збираюся розплачуватися за це стосунками, яких ти від мене вимагаєш.

Мені хочеться відійти. Взяти сумку, грюкнути дверима, зробити хоч щось, після чого завтра не буде так соромно за себе.

Натомість я підходжу ближче.

— Я нічого не вимагаю. Просто дай нам шанс.

Торкаюся його руки, і він одразу забирає її.

— Не треба.

Залишаюся стояти з простягнутою долонею, перш ніж змушую себе опустити її.

— Даміре…

— Що ти хочеш почути? Що я раптом передумав? Що залишу тебе тут, бо ти зараз заплачеш?

— Припини.

— Тоді перестань мене вмовляти. Я не хочу з тобою майбутнього, Віко. Ні зараз, ні потім.

Він замовкає, даючи мені час це зрозуміти.

Я дивлюся на нього, намагаючись знайти хоча б щось знайоме. Людину, до якої ще вчора притискалася спиною, поки він сонно натягував на нас ковдру. Чоловіка, чий голос упізнала б серед десятків інших.