Глава 3.

Марина телефонує о пів на восьму.

— Ти вдома?

Я стою посеред кухні в домашніх штанах і сорочці, яку ще не встигла змінити після роботи. На столі відкритий ноутбук, біля нього — тарілка з двома скибками сиру. Вечеря, до якої руки так і не дійшли.

— Так. Щось із будинком?

— Відчини.

Дзвінок у двері лунає майже одночасно з її словами.

За хвилину Марина проходить повз мене в коридор, тримаючи в одній руці пакет із їжею, а в другій — дві пляшки шампанського. Притримує двері стегном і дивиться на мою сорочку.

— Ти хоч туфлі зняла. Уже добре.

— А якби мене не було?

— Я б зателефонувала й запитала, де ти.

— Ти щойно зателефонувала, стоячи під дверима.

— Дуже зручно. Ніхто не встигає придумати, що страшенно зайнятий.

Вона віддає мені пляшки й нахиляється роззутися.

Обидві холодні. На склі виступили дрібні краплі, і я перекладаю їх так, щоб не вислизнули.

— Нас двоє, — нагадую.

— Я рахувала.

— Завтра робочий день.

— Саме тому я прийшла сьогодні. Завтра ти скажеш, що вже все минуло й немає про що говорити.

Вона підхоплює пакет і прямує на кухню, наче живе тут через день. Власне, були часи, коли так майже й виходило.

Я зачиняю двері й іду слідом.

Марина вже дістає контейнери, ставить їх на стіл і з осудом дивиться на мою тарілку.

— Це що?

— Сир.

— Я впізнала. Чому він самотній?

— Тому що я ще не повечеряла.

— Зараз виправимо. Ноутбук прибери.

— Я тільки лист закінчу.

Вона повертається до мене.

Я кілька секунд витримую її погляд, потім зберігаю чернетку й закриваю кришку.

— Задоволена?

— Поки що ні. Переодягнися. Я знайду келихи.

Коли повертаюся, на кухні вже пахне теплою випічкою. Марина перекладає їжу на тарілки, одну пляшку ховає в холодильник, другу обережно відкриває над мийкою.

Корок виходить із неголосним хлопком.

— Без салюту? — запитую.

— Я бачила, скільки коштують твої світильники.

Сідаю за стіл і вперше за день сміюся без зусилля.

Вона наливає потроху, підсуває мені келих і сідає навпроти.

— За що? — запитую.

Марина торкається своїм келихом мого.

— За те, що в мене є ключ від твоєї квартири. Наступного разу навіть дзвонити не доведеться.

— Треба міняти замки.

— Я ображуся.

— Ти прийдеш із майстром.

— Бачиш, як добре ти мене знаєш.

Перший ковток холодний, терпкий, із дрібними бульбашками, від яких лоскоче язик. Я ставлю келих і беру виделку. Марина теж починає їсти, розповідаючи, як на Подолі замовниця вирішила, що стіна на фотографії виглядає світлішою, ніж наживо, а потім виявилося, що на телефоні ввімкнений якийсь фільтр.

Я слухаю, перепитую, згадую схожий випадок із першого року роботи.

Вона не починає з Даміра.

Дає мені поїсти, поскаржитися на постачальника й забрати волосся за вуха, щоб воно не лізло в обличчя. Тільки коли тарілки майже порожні, Марина відсуває свою й запитує:

— Ну що він?

Я проводжу пальцем по ніжці келиха.

— Хто?

Вона мовчить.

— Вибач, — кажу. — Дурне запитання.

— Досить.

Дивлюся на неї.

— Поводиться так, ніби я вийшла в магазин і трохи затрималася. Уявляєш? П’ять років, Марино. П’ять. А він каже: «Завтра приїдеш». Я пояснюю, що не можу. Він: «Знайдеш час».

— Ти не поїдеш.

— Звичайно, не поїду.

— От і добре.

— Він ще примудрився сказати Олексієві, що я перегляну свої плани. При мені. Я стою поруч, щойно відмовила, а він уже вирішив, що це якась попередня версія моєї відповіді.

Марина повільно киває.

— Тепер зрозуміло, навіщо там треба було саме тебе.

— Для зразків освітлення, — сухо відповідаю я.

— Безперечно. Дуже особисте питання — лампочки.

Роблю ще ковток.

— Я вчора його бачила.

Марина завмирає з келихом біля губ.

— Де?

— У ресторані. З Андрієм святкували день народження.

Вона ставить келих.

— І ти мовчала?

— А що я мала сказати?

— Наприклад: «Марино, я побачила чоловіка, про якого п’ять років говорю так, ніби його ім’я може викликати пожежу».

— Я не говорю так.

— Ти взагалі майже не говориш.

Ось із цим сперечатися складно.

Марина знає, що ми жили разом. Що я його любила, хотіла родину, а він одного вечора запропонував мені піти. Знає ім’я й прізвище, кілька уривків про наше спільне життя, які випадали з мене тоді, коли я не встигала вчасно замовкнути.

Повної розповіді не було.

Але наслідки вона бачила всі.

Ми познайомилися на курсах дизайну інтер’єру.

Я прийшла раніше, сіла ближче до розетки й розклала перед собою новий блокнот, олівці, лінійку. Марина запізнилася хвилин на десять, увійшла з кавою, сумкою, з якої стирчав зошит, і запитала, чи вільне місце поруч.

Потім виявилося, що вона забула зарядний пристрій до ноутбука.

Потім — що мій їй підходить.

До кінця заняття ми вже встигли посперечатися про завдання й разом обуритися через кухню на прикладі викладача: холодильник стояв так, що його дверцята перекривали половину проходу.

Після курсів пішли пити каву. За тиждень робили спільне завдання в мене на кухні, а ще за місяць Марина без запитання знала, де лежить чай і яку чашку я беру, коли хочу довго сидіти з гарячим напоєм у руках.

Вона не розпитувала, чому в мене так мало речей. Не дивувалася старому телефону, на якому іноді не спрацьовував екран. Коли я одного разу посеред обговорення планування просто замовкла й не змогла продовжити, вона прибрала креслення, увімкнула чайник і залишилася до ночі.

Потім таких вечорів було багато.

Марина бачила, як я плакала від дурниць, які не були дурницями. Від пісні з чужого вікна. Від запитання в анкеті про сімейний стан. Від невдалого ескізу, після якого раптом починало здаватися, що я не здатна ні на що й усі мої спроби почати спочатку смішні.