Глава 6.

Я прокидаюся від запаху кави й кілька секунд лежу із заплющеними очима, прислухаючись до звуків на кухні. Відчиняється шухляда, дзенькає ложка, потім Андрій щось невдоволено бурмоче.

На сусідній подушці залишилася вм’ятина. Я проводжу по ній долонею й усміхаюся.

Учора ми довго сиділи на кухні, їли сир просто з дошки й сперечалися про виставу. Потім він цілував мене біля холодильника, а під ногами раптом увімкнувся робот-пилосос. Я розсміялася й сховала обличчя в Андрія на грудях, поки він намагався ногою відсунути наполегливу техніку.

Згодом ми вимкнули і пилосос, і світло.

— Ти там кухню перебудовуєш? — гукаю я, почувши черговий дзенькіт.

— Шукаю чашки. У тебе всі для людей, які не планують засинати протягом тижня?

— Маленькі на верхній полиці.

— Знайшов. Уже почав хвилюватися.

Накидаю халат і виходжу до нього. Андрій стоїть босоніж біля стільниці, у розстебнутій сорочці й учорашніх штанах. Волосся скуйовджене, на щоці ще видно слід від подушки.

Він простягає мені каву й цілує в скроню.

— Доброго ранку.

— Доброго.

У моєму звичному ранку на цьому місці мала бути перевірка пошти. Натомість я стою посеред кухні, тримаю чашку й дивлюся, як чоловік, якого я сама запросила залишитися, відкриває мій холодильник.

— Яйця є. Помідори теж, — повідомляє він. — Можемо поснідати.

— Ти готуєш?

— Омлет переживеш.

— Дуже переконлива пропозиція.

Поки він шукає сковорідку, я дістаю дошку й ніж. Ми кілька разів заважаємо одне одному пройти, він кладе мокру ложку на стільницю, я мовчки підсовую блюдце.

— Уже зауваження? — запитує Андрій.

— Поки що рекомендація.

— Постараюся виправитися до приймання робіт.

Я усміхаюся й повертаюся до помідорів.

Мені добре. Настільки просто добре, що я навіть не відразу дозволяю собі це визнати. Не хочеться швидше залишитися самій, повернути речі на місця чи знайти причину закінчити цей ранок. Хочеться, щоб він іще трохи походив тут босоніж.

До офісу я приїжджаю пізніше, ніж зазвичай.

Марина зустрічає мене біля кабінету, уважно оглядає й відступає, пропускаючи всередину.

— Що? — запитую, ставлячи сумку.

— Нічого. Гарний вигляд маєш.

— Ти сказала це надто багатозначно.

— Тоді скажу простіше. Як вечір?

Я знімаю жакет і вішаю його на спинку крісла.

Марина чекає.

— Добре, — відповідаю.

Вона всміхається раніше, ніж я встигаю відвернутися.

— Нарешті відповідь, у якій немає слова «робота».

— Ти прийшла мене дражнити?

— Спочатку. Тепер працюватимемо.

Вона кладе на стіл теку з матеріалами бізнес-центру.

Власником виявляється компанія Романа Коваля, яку він веде разом із братом. Будівля належить їм давно, рішення щодо реконструкції ухвалюють самі, фінансування теж зрозуміле. Марина називає прізвища, перегортає сторінки й показує документи, які вже переслала нашому юристу.

— З Алієвим жодного зв’язку не знайшли, — додає вона, коли ми залишаємося над останнім аркушем.

Я киваю.

— Домовляйся про огляд.

У четвер ми майже дві години ходимо поверхами. Унизу працюють офіси, біля ліфтів збираються люди з кавою, кур’єр сперечається з адміністраторкою через перепустку. Вище — порожні приміщення, старий ковролін, розібрані перегородки.

Коваль говорить швидко й відразу попереджає:

— Красивих картинок мені вже показували достатньо. Потрібно, щоб усе це потім можна було зробити.

— Тоді почнемо з того, що ви хочете отримати й скільки часу готові на це дати.

Він дивиться на мене уважніше, і розмова поступово стає предметною. Олексій перевіряє технічні приміщення, я записую питання, прошу відчинити ще одні двері, повертаюся до вестибюля, щоб подивитися, як люди проходять до ліфтів.

Коли виходимо, у мене гудуть ноги, зате в голові вже складається перший план.

Наступні дні минають між нарадами, розрахунками й вечорами над матеріалами. Ми ще не отримали замовлення, але я вже знаю, що хочу його. Хочу побачити цю будівлю після нашої роботи, провести долонею по стійці рецепції, стати посеред готового простору й згадати, як усе починалося.

Дамір мовчить.

Спочатку я помічаю це щодня, потім перестаю рахувати. Повернені троянди більше не нагадують про себе, невідомі номери не з’являються на екрані. У мене достатньо справ, щоб не вигадувати причини його тиші.

Андрій телефонує вечорами, іноді приїжджає з їжею, іноді я заїжджаю до нього. Наші зустрічі потроху перестають вимагати окремої підготовки. Він бачить мене в домашніх штанах, із затиснутим у волоссі олівцем і роздратовану через неправильно порахований кошторис. Я дізнаюся, що він постійно губить окуляри, не любить пересоленої їжі й засинає значно швидше за мене.

Мені подобається ця близькість, яка складається з дрібниць. Я поки що не знаю, куди вона нас приведе, але вже не намагаюся визначити це наперед.

У середу ввечері Андрій застає мене на підлозі біля журнального столика. Переді мною розкладені аркуші, чай давно холодний, а на телефоні відкритий чат із Мариною.

— У тебе є закордонний паспорт?

Я піднімаю голову.

— Є. А що?

Він ставить пакет із вечерею на вільний край столика й сідає поруч.

— У п’ятницю маю зустріч у Празі. Хочу, щоб ти поїхала зі мною. Після зустрічі я вільний, можемо залишитися на вихідні.

Я відкладаю олівець.

— Коли треба виїжджати?

— Завтра. З дорогою й кордоном краще мати запас часу. Повернемося в понеділок.

Дивлюся на нього, потім на розкладені перед собою папери.

— Ти ж розумієш, що я не можу просто зібрати валізу?

— Розумію. Тому питаю, чи можеш владнати справи й зібрати валізу.

Хочеться відразу пояснити, скільки роботи залишилося до подання пропозиції. Проте я вже уявляю незнайому вулицю, відчинені двері кав’ярні й себе поруч із ним. Без теки під пахвою, без потреби щось погоджувати хоча б кілька годин.