Глава 4.

О другій сімнадцять Марина надсилає фотографію підписаного акта.

Я збільшую зображення, перевіряю останню сторінку й телефоную їй.

— Усе?

— Усе. Оригінали везу.

— Освітлення?

— Залишаємо. Спеціаліст показав зразки, пояснив різницю. Власник сказав, що початковий варіант кращий.

Відкидаюся на спинку крісла.

— А диван?

— Стоїть. Ніхто більше не вимірював відстань до вікна.

За її голосом чую шум дороги й клацання поворотника.

— Як він узагалі?

— Спокійний. Прийшов, вислухав, перевірив документи. Підписав. Подякував за роботу.

Я дивлюся на відкриту фотографію.

У нижньому кутку — знайомий розмашистий підпис. Колись я жартувала, що він однаково підписує і серйозні документи, і листівки, ніби навіть привітання потребує юридичної сили.

— Про тебе не питав, — додає Марина.

— Я не…

— Знаю. Просто кажу, щоб ти не гадала.

Кілька секунд мовчу.

— Добре. Коли повернешся, передай у бухгалтерію. Нехай проконтролюють остаточний платіж.

— Уже надіслала скан.

Після розмови закриваю фотографію й повертаюся до листа, на якому зупинилася.

Отже, він цілком здатний поводитися нормально. Може прийняти роботу, не торгуючись за мою присутність, не ставлячи особистих запитань і не змінюючи рішення кожні п’ять хвилин.

Це мало б мене порадувати.

Натомість кілька хвилин я серджуся через годину, яку він змусив мене провести в тому будинку. Потім приходить Данило з кресленнями, ми знаходимо помилку в розмірах ніші, і Дамір нарешті поступається місцем справам, які справді потребують моєї уваги.

До вечора надходить оплата.

Я закриваю проєкт у робочій системі й вимикаю комп’ютер.

У суботу Андрій забирає мене о дев’ятій.

Він тримає обіцянку: ми їдемо снідати за місто, і я навіть не запитую назву закладу. Лише перевіряю перед виходом прогноз погоди й беру із собою легкий кардиган.

— Телефон можна залишити в сумці, — зауважує він, коли я сідаю в машину.

— Я дивилася погоду.

— Звісно.

Повертаю до нього екран.

— Двадцять чотири градуси. Після обіду хмарно. Є зауваження?

— До тебе — жодних.

Він нахиляється поцілувати мене, і я кладу долоню на його щоку, затримуючи на секунду.

Сьогодні мені хочеться, щоб день удався.

Після вечора з Мариною стало простіше визнавати навіть такі невеликі бажання. Я хочу поснідати біля води. Хочу послухати Андрія без робочих сповіщень. Хочу повернутися додому й пам’ятати щось, окрім того, скільки справ устигла зробити.

На терасі пахне кавою й нагрітим деревом. Озеро за перилами ще майже нерухоме, тільки біля берега розходяться кола від качок. Ми замовляємо сніданок, сперечаємося через останній круасан і довго сидимо над порожніми чашками.

Коли офіціант приносить рахунок, Андрієві телефонує друг.

— Так, ми тут… Ні, щойно поснідали. А ви де?

Він слухає, дивлячись у бік стежки вздовж берега, потім прикриває телефон долонею.

— Максим із компанією на іншому кінці комплексу. Орендували альтанку на день. Кличуть зайти.

— Ти домовлявся?

— Ні. Учора він казав, що збираються за місто, але я не знав куди. Можемо просто привітатися й піти гуляти.

Я дивлюся на воду. Погода гарна, поспішати нікуди, і бажання відмовитися лише тому, що цього не було в плані, здається смішним.

— Ходімо.

Андрій усміхається.

— Ти щойно погодилася на зміну маршруту без попереднього узгодження.

— Не зловживай.

Друзі розташувалися в просторій дерев’яній альтанці біля окремого спуску до води. На столі вже стоять тарілки з овочами, хліб, пляшки, коробка з настільною грою. Біля мангала двоє чоловіків сперечаються, чи пора перевертати м’ясо.

Максим зустрічає нас так, ніби саме на нас і чекав.

— Нарешті. Андрію, поясни йому, що це вже вугілля, а не вечеря.

— Це обід, — заперечує чоловік біля мангала.

— Тим гірше. До вечері не доживе.

Нас знайомлять з тими, кого я ще не знаю. Олена відразу посуває сумку з лавки, звільняючи мені місце, хтось простягає склянку води. Розмова підхоплює нас легко, без незручної паузи для нових людей.

Я сідаю поруч з Андрієм і слухаю історію про човен, який вони минулого літа так і не змогли завести.

— Бо один розумник не перевірив пальне, — каже Олена.

— У цій історії забагато свідків, — відповідає Максим.

Я сміюся, а Андрій кладе руку на спинку лавки за моїми плечима.

Ми залишаємося на обід.

Потім хтось пропонує прогулятися до пірса. Андрій іде по воду, я допомагаю Олені зібрати порожні тарілки.

І раптом знайоме гаряче відчуття проходить уздовж шиї.

Я вже знаю його.

Повертаю голову.

Дамір стоїть на доріжці за кілька кроків від альтанки. У світлій сорочці, темних окулярах, із ключами від машини в руці. Знімає окуляри, і його погляд затримується на мені.

Пальці міцніше стискають край тарілки.

Я ставлю її на стіл.

— О, приїхав! — гукає Максим. — Думали, ти знову загубився у своїх справах.

— Звільнився раніше.

Дамір підходить, вітається з чоловіками, нахиляється поцілувати Олену в щоку. Усе звично. Він знає, кого як звати, де можна сісти й кому кинути ключі, щоб їх прибрали подалі від краю столу.

Андрій повертається з пляшкою води й усміхається.

— Давно не бачилися.

Вони тиснуть руки, Дамір коротко торкається його плеча.

— Ти сам зник.

— Робота. Ти ж знаєш.

— Знаю.

Я стою біля столу й дивлюся на них.

Не просто знайомі.

Добре знайомі.

Андрій повертається до мене, підходить ближче й кладе долоню мені на талію.

— Знайомся, це Вікторія. Віко, Дамір. Ми з ним…

— З Вікою ми знайомі, — каже Дамір.

Його погляд залишається на мені.

— Моя компанія працювала над будинком пана Алієва, — пояснюю. — Учора завершили здавання.