Глава 5.

Марина переводить погляд із мене на троянди, потім знову на мене.

— Разом із карткою?

— З усім.

Вона киває й дістає телефон. Жодного «може, не треба», жодного нагадування, скільки коштує такий букет. За це я зараз вдячна їй найбільше.

Я вмикаю ноутбук, відкриваю пошту й намагаюся прочитати лист від постачальника. На третьому рядку розумію, що не запам’ятала навіть назви матеріалу. Троянди стоять збоку, але все одно заважають. Їх забагато для мого столу, для цього кабінету, для ранку понеділка, в якому я збиралася обговорювати терміни поставок.

— На будинок? — уточнює Марина.

— Так.

— Добре. Кур’єр буде за двадцять хвилин.

Вона затримується біля столу, і я піднімаю голову.

— Що?

— Ти йому щось писатимеш?

— Я вже написала в суботу.

Розповідаю про повідомлення. Марина слухає, схрестивши руки на грудях, а коли доходжу до заблокованого номера, повільно видихає.

— Тобто він вирішив перевірити, чи ти вмієш читати власні повідомлення.

— Мабуть, розраховував, що за трояндами не буде видно слова «ні».

Марина криво всміхається, але я не підтримую. Мене дратує навіть те, що доводиться витрачати на нього перші хвилини робочого дня.

— Андрій знає? — запитує вона.

— Про наше минуле — так. Розповіла, коли їхали додому.

— Як відреагував?

Я відкидаюся на спинку крісла.

— Йому не сподобалося, що весь вечір він був єдиним із нас трьох, хто нічого не розумів.

— Справедливо.

— Знаю.

Визнати це перед Мариною простіше, ніж було в машині. Тоді я ще злилася на Даміра й захищалася від усього, що хоча б віддалено скидалося на претензію. Тепер розумію, як це виглядало для Андрія: знайомий чоловік розмовляє з його жінкою так, ніби має власну історію кожної її звички, а вона вперто називає його замовником.

— Ми сьогодні йдемо в театр, — кажу я. — За тими квитками.

— Тоді піди в театр. До кінця вистави креслення самі себе не зіпсують.

— Ти недооцінюєш наші креслення.

— Зате добре знаю людину, яка перевіряє їх навіть у черзі до стоматолога.

Марина виходить, прикривши двері, а я беру телефон.

Повідомлення Андрієві набираю відразу, поки не почала переконувати себе, що краще сказати потім.

«Дамір надіслав квіти в офіс. Я їх повертаю. Пишу, бо не хочу знову залишати щось недоговореним».

Відкладаю телефон і нарешті дочитую лист.

Відповідь приходить за кілька хвилин.

«Дякую, що сказала. Заберу тебе о 18:30?»

«Так. Я буду готова».

Кур’єр ледве протискується з букетом у двері. Я притримую стулку й дивлюся, як бордові голівки троянд зникають за поворотом коридору.

У приймальні хтось тихо питає, куди несуть таку красу. Марина відповідає, що змінилася адреса доставки, і на цьому цікавість колег закінчується.

Повернувшись до кабінету, я відчиняю вікно.

На столі залишається волога пляма від пакування й маленький листок. Я витираю стільницю серветкою, викидаю її разом із листком і пересуваю папери на звичне місце.

О пів на одинадцяту в нас нарада, і вже за чверть години я сперечаюся з Данилом про зону очікування в клініці.

— На візуалізації гарно, — кажу, розгортаючи план до нього. — А тепер уяви людину з милицями, яка намагається пройти між цим столиком і кріслом.

Данило нахиляється над аркушем.

— Стіл можна посунути.

— Можна прибрати одне крісло. Ми не вміщуємо людей за будь-яку ціну, ми робимо так, щоб їм було зручно.

Олексій додає щось про розетки, Марина відкриває графік виїздів, і розмова нарешті набуває звичного темпу. Тут я знаю, що робити. Бачу проблему, ставлю запитання, знаходжу рішення. Мені не треба вгадувати, що ховається за чужою щедрістю.

Наприкінці наради Марина залишає переді мною тонку теку.

— І ще. Прийшов запит щодо бізнес-центру. Реконструкція внутрішніх приміщень, дванадцять поверхів. Вони зараз збирають пропозиції від кількох компаній.

Я відкриваю теку.

На першій сторінці — фотографія будівлі з темним скляним фасадом. Далі короткий опис, площі, побажання щодо спільних зон, поетапного запуску поверхів. Пробігаю очима цифри, повертаюся до початку й читаю вже уважніше.

— Двадцять тисяч квадратів?

— Приблизно. Частина приміщень зайнята, тож працювати доведеться чергами.

Данило підсувається ближче.

— Оце вже цікаво.

— Оце вже дуже багато роботи, — зауважує Олексій.

— Одне іншому не заважає.

Я перегортаю сторінку. Пальці самі тягнуться до олівця, але перш ніж зробити першу позначку, піднімаю погляд на Марину.

— Хто власник?

Вона розуміє відразу. Обличчя залишається діловим.

— Дані замовника є в листі. Структуру власності ще перевірю.

— Перевір, будь ласка. І хто ухвалює рішення, і хто фінансує. До того, як погоджуватимемо зустріч.

— Зроблю.

Я повертаюся до матеріалів. На цей раз хочу знати, для кого працюватиме моя компанія, ще до першого ескізу.

Коли колеги розходяться, залишаю теку перед собою. Масштаб трохи лякає, і саме тому я вже подумки розподіляю роботу, прикидаю, кого доведеться залучити додатково, які питання поставити замовнику.

За кілька хвилин ловлю себе на тому, що усміхаюся.

Об одинадцятій сорок Марина зазирає в кабінет.

— Доставили.

Я не відразу розумію, про що вона.

— Троянди, — уточнює подруга.

— Добре.

Вона дивиться на розкладені переді мною плани й кладе біля ноутбука бутерброд у паперовому пакеті.

— Це теж доставка. Поверненню не підлягає.

— Я збиралася пообідати.

— Звісно. Десь між четвертим і дванадцятим поверхом.

Коли двері за нею зачиняються, я беру бутерброд і продовжую читати.

Телефон лежить поруч. Я не перевіряю, чи з’явився новий невідомий номер, але час від часу помічаю темний екран. Мене злить ця настороженість. Дамір отримав назад свої квіти, і на цьому моя участь у його задумі закінчилася. Проте частина уваги все одно чекає, звідки він вирішить зайти наступного разу.