Метелик над річкою

– Сідай, підвезу тебе.
– Але мені в інший бік…
– Ні, ти маєш поїхати зі мною.
– Що? Про що ти взагалі, я не розумію.
Хлопець за кермом п’ятірнею відкинув волосся кольору меду з обличчя і сумно всміхнувся мені, а тоді сказав:
– Твоє волосся…
Я схопилася долонями за свої довгі червоні пасма й брудно вилаялася, бо моє волосся чомусь зробилося мокрим і з нього струменіла вода.
Поки я, нічого не розуміючи, намагалася витиснути вологу з волосся – хлопець вибрався з машини і наблизився до мене, розкривши обійми: на обличчі була все та ж сумна усмішка. Я різко позадкувала, виставивши долоні вперед у захисному жесті:
– Слухай, що б ти не задумав – раджу відкинути це і не наближатися до мене! Я буду кричати і сюди збіжаться мешканці всієї околиці…
– Час завершити справу, Русалонько.