Розділ 22

–Доню, у тебе все добре?

Щось ти довгенько той ґрунт шукаєш… Я чула, як мама піднімається старими сходами і як скрипить бувала деревина під її кроками, але навіть не поворухнулася, щоб відповісти. В голові моїй разом з наростаючим болем проносилося сотні думок, але жодна з них не давала ніяких пояснень того, що взагалі відбувається. 

Це якийсь дурнуватий жарт? 

Божевільні фанати? 

Може це повідомлення взагалі призначалося не мені? 

Я б видалила дурнувате відео, якби не оте «Русалонько» і сині метелики, що одразу нагадали мені про страшний сон. 

Коли мама зупинилася у мене за спиною і спитала, чи все в порядку – я закрила додаток, так нічого і не видаливши, а тоді сховала смартфон у задню кишеню штанів. Всміхнулася, пояснивши безтурботно: 

– Агент писав: маю завтра бути на одному літературному заході… Не така вже й важлива подія – можу і відмовитися. 

Мама кивнула і лагідним рухом прибрала червону прядку, що вибилася з не надто тугого пучка, падаючи тепер мені на обличчя. Підвівшись, я підхопила з долівки пакунок і зробивши максимально наляканий вираз обличчя, сказала: 

– Ти, матусю, маєш виконати принаймні одну з двох умов, якщо хочеш, щоб я і надалі допомагала тобі з бабусиним садом. – Діловито відкашлявшись, я продовжила цілком серйозно: – Ти маєш вигнати всіх до єдиного павуків з комірчини. Або нарешті зробити так, щоб у комірчині з’явилося справне освітлення. Я б воліла перше, але…

– Завтра ж зателефоную до служби ремонту, щоб встановили освітлення, – коротко відповіла мама, ховаючи усмішку і обійняла мене за плечі, ведучи до дверей.