"Легко попрощатися з життям, якщо раптом стаєш нещасним, покинутим, позбавленим того єдиного, що мало хоч якийсь сенс, змушувало рухатися далі... Легко обірвати ненависне існування, хоч і страшно.
Але спробуйте покінчити з життям, яке направду є ідеальним і у якому навіть найдрібніші буденні справи приносять щастя? Де ви маєте усе, що забажаєте і де вам вдається будь-який задум, а навіть найабсурдніша ідея однозначно приречена на успіх.
Де втілити мрію не важче, ніж випити вранці горнятко кави.
Спробуйте! Покінчити! З таким життям!..
Це не легко, еге ж?»
– Я мала тисячу причин, щоб померти – і лише одну, щоб жити! Я мала тисячу... тисячу...
Різко вдаривши по гальмах, я зупинила автівку і втомлено опустила голову на кермо. Руки безвільно звисали вздовж тулуба, а жахливий напад мігрені просто добивав. Права рука інстинктивно потягнулася до бардачка, де були знеболювальні пігулки, проте я одразу ж облишила цю ідею. Так, мізки мої зараз просто кипіли від напружених думок, та якщо головний біль полишить мене – навряд чи я вигадаю сьогодні щось путнє.
Не знаю, чому, та я завжди найкраще рухала сюжет саме тоді, коли голова моя аж розколювалася від болю, через що з роками я майже повірила, що це – свого роду плата за оригінальні й захопливі творчі ідеї.
Тому до дідька пігулки, – я краще трохи прогуляюся.
І, вибравшись з автівки, я сердито гепнула дверцятами і мить оглядаючись довкола – рушила подалі від траси, прямуючи стежкою поміж високих трав вниз і вниз, до річки.
У салоні шкіру мою приємно холодив кондиціонер, тому я за півтори години їзди і не підозрювала, яка спека панує назовні.
Я йшла доволі впевненим кроком, час-від-часу обсмикуючи сухі кущики й стеблинки, що чіплялися за поділ моєї сукні. Йшла так впевнено, ніби саме для цього сюди приїхала, проте коли з усіх боків мене обступили густі зарослі верболозу – я розгублено завмерла, адже збагнула раптом, що ніколи не бувала в цих місцях і й гадки не маю, як дістатися до річки.
– Я мала тисячу причин, щоб померти – і лише одну, щоб жити! Я мала тисячу… тисячу причин…
Бурмочучи собі під ніс перші слова головної героїні, якими починався мій новий геніальний роман – я таки продерлася крізь кущі і полегшено зітхнула, помітивши попереду темно-синю водяну стрічку, що зміїлася поміж кам’янистих берегів. Клопіт був лише в тому, щоб спуститися ще нижче доволі крутим схилом, не скрутивши собі при цьому в’язи.
Витрусивши з лівого черевика дрібний камінець, я вже приготувалася спускатися потроху, притримуючись за ті ж молоді лози, коли за спиною в мене раптом пролунав дзвінкий дитячий голосок:
– Привіт, Русалонько!