Розділ 15

Не ступивши й двох кроків углиб маленької вітальні – я миттю опинилася в міцних маминих обіймах і нерухомо в них застигла. Мама не плакала, але голос її помітно тремтів, коли вона сказала: 

– Я така рада тебе бачити, донечко! 

Я й собі дозволила міцно обійняти її і мовчки стояла якийсь час, відчуваючи, як її підборіддя тулиться до моєї маківки, бо вона була вища на зріст, а тоді врешті м’яко вивільнилася і сказала: 

– Привіт, мам. 

Вона відступила на крок, пильно оглядаючи мене з ніг до голови, а тоді обличчя її знову скривилося і вона швидко затулила його долонями, плечі затрусилися. 

– Ну, мааааам! Годі вже, я в порядку… 

Тепер вже я міцно її обійняла, намагаючись стримати власні ридання і тицьнувшись носом у футболку на її грудях, вдихаючи такий знайомий аромат парфумів. Хапнувши ротом повітря, мама провела долонею по моєму обличчю, ніби перевіряючи, чи справді я стою перед нею і чи направду зі мною все добре, а тоді мовила здавлено: 

– Коли твоя сестра подзвонила і сказала, що ти впала у річку… І що тебе забрала швидка і той хлопчина загинув… О, я не знала, що й думати! 

Я нервово повела плечем, подумки струшуючи з себе ті похмурі страшні спогади і всміхнулася: 

– Дарма ти так хвилювалася, мам: якби зі мною щось було не так, то я не заборонила б тобі приїхати до мене у лікарню, а навпаки наполягала б на зустрічі. Давай більше про ту подію не згадувати, домовились? 

– Як скажеш, доню.