Розділ 8

"Я вдома! Я жива! І хоч я мала тисячу причин, щоб померти, проте все ж вибрала ту єдину, заради якої спробую знову скуштувати на смак життя… 

Я буду жити, дивлячись в очі тій масці, з якою так довго мирилася і навіть не намагалася її зняти через страх, що істинне обличчя виявиться в рази жахливіше! 

Але чи можу я зректися тієї потворності, якщо вже звикла дивитися на ті риси закоханими очима і що найгірше – те почуття не було вдаваним…» 

Я вдома.

І жива! 

Минуло три дні від моменту моєї нібито спроби самогубства і я вже повністю оговталася від тих подій. Ну, майже повністю. 

Я провела долонею по вкритому парою дзеркалу і прискіпливо оглянула своє обличчя. Мабуть, єдине, що ще могло нагадати про халепу, у яку я втрапила тоді на річці – це мої майже постійно розширені зіниці. Справа в тому, що у лікарні після суттєвого огляду і низки детальних пояснень мене насилу відпустили додому і лише за умови, що я погоджуся приймати певний період антидепресанти, які, власне, були мені ні до чого. 

Адже я не планувала самогубство: я всього лише позагравала трохи з Кістлявою і добряче так її роздражнила, бо в той день біля річки вона забрала життя іншої людини… 

«Хорошої людини, яку любили і яка була чиєюсь єдиною причиною, щоб жити на противагу тисячі причин, щоб померти». 

Тримаючи цю думку в голові, я нашвидкуруч загорнула вологе волосся рушником і накинула халат, а тоді босоніж побігла до свого кабінету і знову всілася за ноутбук. Правильно це чи ні, але після пережитого сюжет роману так і виливався з мене, дедалі ясніше окреслюючи головні події і персонажів. 

Востаннє з подібною інтенсивністю я писала «Зорі в зіницях» десять років тому. Та книжка виявилася дебютною, а також найуспішнішою і найпродаванішою з усього, що я коли-небудь писала. І ось я знову поринула у творче шаленство, але якою ціною? 

Я досі не зрозуміла, як поводитися після всього, що сталося… 

Я – жертва нещасного випадку, чи сама є вбивцею?