Розділ 1

Як же я люблю останню пару п'ятниці. Можна не хвилюватися про навчання і спокійно відпочивати після важкого тижня. Було б чудово поїхати кудись прогулятись, але не впевнена, що мене відпустять. 

Ось таке життя у золотій клітці… У тебе є все, але ти не можеш цим скористатися.

— Алісо, ти куди так мчиш? Ледве тебе наздогнала, — захекано випалює моя подруга Діна. 

— Пробач. Задумалась просто, — зупиняємось біля вікна і сідаємо на підвіконня. Люблю проводити тут час і хоча б трохи відтягувати момент повернення додому. 

— Про що? Які плани на вихідні? — питає Діна.

— Наче ти не знаєш, — фиркаю. — Вдома сидіти буду. 

— Слухай, завтра у Кіра з нашої групи день народження. Він запрошує всіх у клуб. Може, підемо? 

— Жартуєш? — хмикаю. — Сама чудово знаєш, що мене не відпустять. 

— А якщо добре попросити? — не відстає Діна. — Алісо, це ж останній курс, а тобі згадати нічого!

— Я спробую відпроситися у батька, але сумніваюсь, що з цього щось вийде, — кажу, як є. 

— Супер! — здається, Діна не чула завершення і витіснила те, що їй не потрібно з голови. 

Коли залишаємо універ, біля входу зупиняється чорний Mercedes. Водій виходить на вулицю і відчиняє для мене двері. 

— Тебе підвезти? — питаю у Діни.

— Та ні. В торговий центр піду. Хочу купити щось мегасексуальне для походу в клуб, — подруга мені підморгує і йде в інший бік, а я сідаю всередину, і двері зачиняються.

— Додому? — питає Сергій — мій особистий водій. 

— Давай спочатку на моє місце, — прошу. Він єдиний, хто знає про місце, де я можу деякий час побути. Воно дорогою до нашого маєтку і ніхто не здогадується, що час від часу я там буваю. 

Відкинувши голову назад, прикриваю очі та думаю над пропозицією Діни. Чесно кажучи, хочу піти. Хоча б один раз відчути себе нормальною людиною. Не вірю тільки, що мене відпустять. Батько буде проти.

Так уже склалося, що я народилася в сім'ї багатих людей. Мені б радіти з цього приводу, але хорошого в цьому мало. З самого дитинства мене вчили як бути леді. Поки мої однолітки грались на вулиці, я вивчала іноземні мови, гру на фортепіано і скрипці. Тоді я не розуміла, навіщо мені все це, і зараз не розумію. 

Лише в день мого повноліття батьки відкрили мені велику таємницю. Всі ці роки вони готували мене до одруження з одним-єдиним чоловіком — Адамом Багровим. 

Я жодного разу його не бачила, і дуже сподіваюсь, що ніколи не побачу. Ходять чутки, що він живе за кордоном і повертатись сюди не планує. 

Можливо, колись батько таки зрозуміє, що між нами нічого не буде, і дасть мені свободу. Або ще гірше — знайде мені іншого нареченого, щоб продати якомога дорожче.

Від подібних думок клубок стає у горлі. З повноліття я ніяк не можу прийняти той факт, що вже належу комусь. Ніхто не питав мене, чи хочу цього. І якщо, не дай Боже, Багров таки з'явиться, батько віддасть мене йому тієї ж миті. 

— Приїхали, Алісо! — говорить Сергій, і я виринаю з думок у жорстоку реальність. 

Відчиняю двері автомобіля і ступаю кросівками у траву. Переді мною відкривається неймовірний вигляд на річку і ліс попереду. Вдихаю на повні груди свіже повітря та усміхаюсь сама до себе. 

Стою так кілька хвилин, а коли розумію, що треба їхати — приходить розчарування. З кожним разом я все менше й менше хочу повертатись додому. Батьки здаються мені чужими людьми, як і рідний брат, який ніколи не переймався моїми проблемами. 

Знову сідаю в салон і швидко стираю долонею одиноку сльозинку, що скотилась по щоці. Нікого мої сльози не хвилюють. Якщо батько побачить хоча б одну, скаже, що я слабка. А якщо це зробить мама — знову скаже, що я — одне суцільне розчарування. 

Їдемо ще хвилин п'ять. Коли ж зупиняємось перед високими воротами, кілька секунд не дихаю. Ось вона — моя власна в'язниця. Хіба такі пригнічені відчуття мають бути, коли повертаєшся у рідний дім?

Однозначно ні, але у мене все якось так… І з цим я живу кожен новий день.

Коли заходжу у будинок, вдихаю цей важкий аромат дорогих парфумів моєї мами — і нудота до горла підступає. Не минає і хвилини, як вона сама з'являється поруч зі мною. Як завжди, ідеальна до деталей. Не розумію тільки, навіщо носити такі дорогі костюми та прикраси вдома, де її й так ніхто не бачить.

— Ти знову одягнулася як хлопчисько? — мама кривиться, розглядаючи мій прикид, а мені стає весело. Бувають моменти, коли я люблю дратувати своїх рідних.

— Що не так з моїм одягом? — вдаю, що нічого не розумію. Насправді я люблю носити джинси з дірками, вільні футболки та кеди. Волосся збирати в гульку і не наносити макіяж. Зате цього страшенно не любить моя мама. 

— Ти наче з канави до нас заявилась, — заявляє мій брат Артур і розглядає мене насмішкувато. — Забула, хто твої батьки?

— Забудеш тут, — фиркаю. — Зате ти у нас просто-таки ідеальний до нудоти син.

— Алісо! — випалює мама. Навіть не дивуюсь такій реакції. Артур завжди був її улюбленим синочком. Навіть зараз одягнений в ідеально випрасувані штани, білу сорочку і волосся зачесане назад як у ботаніка.