Металевий дзвоник

Ми тут не любимо батьків. Кашель, іржу, асфальт і нічну романтику — ось що ми обожнюємо. Що завгодно, але тільки не маму з татом. Вони розмовляють зі мною, а я переварюю здоровий глузд і чекаю, поки хтось переварить мене.

З нас нещодавно вислизнула людяність — у цьому й основа історії. Маленькі люди хочуть знайти її у провулках і сміттєвих баках, але самі там і пропадають. А я, здається, дуже велика ланка суспільства, але дуже маленька людина.

Все, стукають. Зараз я вийду назовні, і мене з’їдять великі люди. Але тільки-но я встаю — лунає найкраща музика і розпускаються улюблені квіти. Людоїдство відкладається до наступного вечора. Вийду завтра, якщо, звісно, тато мене відпустить.