Глава 3. Ти теж станеш сараною (частина 2)

* * *

Це була єдина на сьогодні, але вкрай важлива мішень. Коли Хтоніці треба було знайти конкретну людину, Венді завжди справлялася з цим, навіть якщо була зла і сонна. Просто чергове побачення, нічого особливого. Цього разу все було як завжди. Венді йшла вперед по вузьких провулках і намагалася виловити потрібну їм ціль.

Як завжди, ключові деталі від Шоента. Мішенню став чоловік, який арештував трьох членів із різних ланок менше, ніж за п'ять днів. Була людина, яка прошепотіла на вухо імена людей, а був той, хто вирішив приміряти роль місцевого героя і покарати їх. Цього разу ціллю опинився саме псевдогерой. Шоент двічі повторив його ім'я й адресу штабу, в якому той нерідко ночував. Залишалося тільки виманити. Всього два речення, сказані коханою людиною.

— Аллев, — жіночий голос тремтів. — Послухай.

Нерра тримала біля губів заручниці заражений шприц. Тільки не рухатись. І дихати дуже, дуже повільно.

— Аллев, Хільна помирає. Терміново повертайся.

Провід перерубали. Цього було більш, ніж достатньо. Тільки шприц у пом'ятий пакет — жінка впала на підлогу.

— Не валяйся тут, приляж на ліжко, — попросила Нерра. — Ми йдемо, дорогенька.

Вони вийшли з чужої квартири, залишивши відчай і страх як вічний гостинець. Жінка знала, чим усе скінчиться, Хтоніка — то тим більше. Зараз борець за справедливість мчав додому — щось трапилось. А, отже, ідеальний шанс зіграти по-крупному.

Це не був наївний роззява, котрий нічого не підозрював. Він знав, з ким бореться. Мішень не звертала в провулки, щоб скоротити відстань, а бігла тільки по центральних вулицях. Він хвилювався про людину, яка чекала вдома. І серце його, скоріше за все, калатало з усієї сили.

Мишоловка чекала біля самого дому, на невеликому дворовому перехресті. Коли площі і широка вулиця з рейками залишалися позаду, достатньо було рукою подати. Бугай Бріккт заніс биту і прислухався. Голосні кроки, тут не переплутаєш. Венді відраховувала секунди. Вона уявила цифру нуль, а потім граційний жест диригентською паличкою. Широкий замах і надпотужний, просто нищівний удар по обличчі. Ціль померла відразу — такі зіткнення не залишали шансів.

— Красень, — цмокнула язиком Нерра.

Вона жбурнула на обличчя мерцю ганчірку.

— Приклади, може, легше стане.

Настрій лідера помітно стрибнув догори. Венді знала, як він ненавидів таких людей. Справа була в ідеї. З такими людьми помирав і посил «Циклу», а не лише рядовий солдат. Найцінніший і рідкісний птах, котрого общипали ще в повітрі. Дарко опустився на коліна, почав намацувати оточення, наче шукав голку, а коли торкнувся тіла — розірвав сорочку жертви зі стриманою ненавистю встромив скальпель у сонячне сплетіння. Вниз. З кожним рухом він усвідомлював. Що переміг. Загроза розвіялась.

Лідер засунув руку в рану, щось намацав і міцно стиснув кулак. Він збуджено дихав, наче вся суть того, що відбувалося, полягала у запаху. Коли рука виринула з теплої щілини, Дарко задивився на блиск. Йеталь [1] ділилася світлом, щоб було видно червону рідину. Лідер повертав кисть, що була геть забруднена в кров, наче вона переливалася, як діамант. Знайшовши потрібний кут, Дарко застиг. Посміхнувся, а потім здавлено заплакав.

— Іржаве покоління. Іржава межа нашого міста, — він ледве видавив слова і почав тремтіти як при ознобі.

Ніхто навіть виду не подав, що щось не так. Венді, як і всі, дивилася на блиск крові і чекала, коли ж можна буде піти додому. Зрештою Дарко заспокоївся і махнув рукою.

— Добре. Чудово. Зараз розрахуємось і по домівках.

«Нарешті», — подумала Венді і попрощалася з іншими.

* * *

Думки про серпантин залишились десь далеко. По дорозі вона м'яла мішечок із грошима, крутила його як могла, щоб заспокоїти нерви. Не виходило. Щось бентежило, може, навіть робило фізично боляче. Невимовне й аморфне відчуття, коли щось точно пішло не так, коли все мало бути інакше. Або просто неймовірно захотілося, щоб змінилося хоч щось. Можливо, приводом стала нещодавно жива людина.

Венді уявила, що б робив батько, якщо б із нею трапилося таке ж. Вона сильна, але, мало чого, знайшовся б хтось сильніший. Якби близька людина припинила приходити додому, навіть хворий не лежав би цілими днями. Вже через добу він точно злякається. Розвісить оголошення і розпитуватиме сусідів. А потім візьме гроші і навчиться виживати сам. Йому стане сумно, але доведеться навчитися жити одному. Є дім, є їжа і запаси. Крок за кроком, але вийде. У п'ятдесят три роки в багатьох життя тільки починається. От у нього б почалася. Так, він би точно не помер через голод чи бідність.

Вдома Венді старалася заспокоїтись, але все ще була на нервах. На нервах нагодувала батька, який проснувся, на нервах дала пігулки і вкрутила нові лампочки в люстру, котра так рідко вмикалася. Це не допомогло розслабитись.

Та було й хороше. Ще один маленький крок до майбутнього — черговий мішечок з грошима відправився до шафи.

— Кидай ти все це.

— Що кидати?

— Не треба збирати гроші. Ми все одно нікуди не поїдемо, ти ж розумієш.

Венді стрималась, з усієї сили стиснула мішечок і залишила його у шафі. Сіла на стілець, але зручно не було. Вона не знаходила собі місця, але зрештою закрила очі долонею, давлячи пальцями на скроні, намагаючись їх проломити. Якщо колись вийде, так буде навіть краще.

— Знаєш, напевно, десь там усередині я щиро чекаю, що ти мене підтримаєш. Що скажеш: «Дякую, у нас все вийде». Ти коли востаннє виходив на вулицю? Ти бачив, що там відбувається? З тих пір, як пішла мама, там не стало світліше, повір мені. І щоразу я виходжу туди, тільки щоб колись побачити, як мій батько став здоровим і не живе в смітнику.

Великий пузир всередині наповнилася по вінця. Він тріснув, і всередині виявилася левова доза злості.

— Але в цьому смітнику навіть рідна людина втоптує мене між плитами ще і ще глибше. Заради чого мені тоді жити, якщо єдиний, хто в мене залишився, вже похоронив себе? І щоразу, щоразу відчиняючи двері сюди, я сподіваюся, що мама буде всередині, а ти стоятимеш із прямою спиною. Але ти знову говориш, що ми будемо варитися в цьому всьому до кінця. Дякую, рідна людино, мені вистачає бруду. Я в ньому варюся і стараюся триматись розумницею. Але мені б і хорошого чогось трохи. Диявол, хоч трішечки твого тепла, я б оцінила. Але його в тебе немає. Його немає.