Глава 2. На вечерю - ГВЛ-8 (частина 1)

На полудень, особливо в таких клаптях, як «Кварц», все було інакше. Ранок, день і навіть пізній вечір — це ті відрізки дня, коли не страшно ходити по вулицях. Ніяких тобі раптових знайомств, котрі закінчуються кольками в животі. Тут лише купа непотрібних медалей, тази, килими для ніг і ціла гора того, що можна продати на блошиному ринку. Галас, скупчення народу, але мінімальний шанс того, що похід за черговою дрібничкою закінчиться чимось трагічним. У таких місцях абсолютно звичайні люди і призначають абсолютно звичайні зустрічі. Ця була якраз із цього розряду.

— Привіт. Я чомусь все одно запам'ятала тебе на фоні сонечок, — Моніка звернулася першою.

Венді вдихнула, відчула запах, що йшов від співрозмовниці, і по тілу аж мурашки пробігли. Та вона не подала вигляду.

— Наступного разу я обов'язково їх приведу. Слухай, вибач, звісно, за прямоту, — Венді привіталась, торкнувшись чужої долоні, — але тобі так справді зручно? Скільки ця мішура важить?

Вона витріщилася на плащ своєї нової знайомої, котрий був виготовлений з багатьох маленьких металевих пластин. Вони здавалися дуже тонкими і легкими, але навіть так подібну картину раніше бачити не доводилось. Чимось нагадувало луску якоїсь там риби, назву якої не дуже й хотілося пригадувати.

— Засіб безпеки, ось і все. Я порозпитувала про клапоть, у якому ми вперше зустрілися. Паршивіше, ніж я гадала. Мені, напевно, продали якусь не таку карту.

— Ласкаво просимо в Торакс. У нас тут люблять паршивість.

— Ну ні, чому? Це місце треба зрозуміти. Головне — бути напоготові.

«На якому ще «поготові»? Тут зразу б'ють по висках і горлу», — захотіла відповісти Венді, але засумнівалася, що з таких слів варто було починати знайомство.

— По тобі видно, що ти не звідси. Вигляд кидається в очі, без образ. Просто краще не виділяйся.

— Мені так добре. Твій, до речі, теж кидається.

— Куди це? — вона оглянула себе і нічого дивного не знайшла.

— В очі. Ось ця річ, наприклад, — дівчина показала на ляльку червоно-білого звірка з довгими вухами і рогами, що була прикріплена до сумки шпилькою. — Теж виділяється і має незвичайний вигляд. Сувенір?

— Не сувенір. Річард. Я просто вмію в'язати ляльок. Дивовижний талант, так? А головне, дуже потрібний у цьому місці.

Дівчина кивнула, ніби погоджуючись.

— Варганю їх іноді. Просто так, коли треба викинути з голови трохи нісенітниць. Але я знаю, як працює Торакс, і можу за себе постояти. А ось тобі й справді краще переодягнутися при зручній можливості.

— Зрозуміла. Добре, — Моніка трохи зам'ялася, очікуючи, поки волаючий продавець риби пройде мимо, і його не доведеться перекрикувати.

— Так-так, я пам'ятаю, пропозиція по роботі, все таке. Оголошую зібрання відкритим.

— Трохи не про це. Ми можемо обговорити її в пансіонаті, де я живу? Це місце схоже на ринок, і мені тут не подобається. Шумно і смердить їжею. А там безпечно і тихо. Чи тут так не прийнято?

— Диявол, я тебе прошу. Пансіонат, то пансіонат. Гайда.

— Чудово. Це тут, зовсім недалеко. А по дорозі задам кілька запитань, на які потрібні відповіді. Гроші, якщо що, при собі є.

Венді підтиснула губи і закотила очі, доки та не бачила. Людина поруч була точно недалека і надто безтурботна, якщо вже розкидалася такими словами. Та дурнів навчати немає сенсу, тому що не достукаєшся. Їх навчить життя, і уроки ці напевно будуть болючими. От тільки тоді запам'ятають.

— Чудово. Задавай.

— Для початку все те ж запитання, яке я вже задавала уві сні, — повільно протягнула Моніка і почала йти в потрібному напрямку. — Ти ніде не працюєш? Може, навчаєшся?

— Це якесь паскудне запитання для першого знайомства, — хмикнула та, коли було вже не так шумно. — Ну, я граю в ансамблі. Чому запитуєш?

— Боялася, що не зможеш суміщати. Але якщо ти в ансамблі не цілими днями граєш, то чудово! Моя робота не заважатиме твоїй основній діяльності, запевняю. Я поясню, коли прийдемо. Поки що просто пересічні запитання, але не дивуйся. Мені цікаво те, що тобі здається пересічним.

Венді солодко позіхнула і схвально кивнула головою. Епіцентр галасу залишився позаду, тому співрозмовниці вже не треба було підвищувати голос, щоб докричатися. Та дістала папір з олівцем і взялася щось черкати.

— Ти тут народилася, правильно розумію?

— Правильно.

— Опиши мені Торакс трьома словами. Ось так, як ти його бачиш. Тільки без прикрас.

— Вагони, асфальт, свавілля. Виживання. Дефіцит. Нудота.

— Ой-йой, ні... Ні, мені потрібні три, максимум чотири.

— Ти вибери будь-які. Будь-які три з названих — не прогадаєш.

— Так, ага... — та обвела слово «вагони» в коло. — А ось усе це: виживання, дефіцит і такі далі — давно він такий? Ваші предки жили в такій самій атмосфері?

— А ти сама звідки, вибач?

— Тотше [1].

— А, зрозуміло. Вам про нас мало розказують. Напевно.

— Мало. Там... Своєрідна освіта, скажімо. Тому й запитую.

— Ну, — Венді ще раз позіхнула, — після Ріджикта ось таке почалося. Скільки там минуло, три десятки років? Чотири? Мої батьки з'явилися на світ у нормальних умовах, загалом. Дитинство їхнє було ще таким-сяким, а от юність — не дуже.

— Так... Добре, добре. Я розумію, чому ти сказала про потяги. Тут дуже багато перевернутих вагонів. Теж наслідки землетрусу?

— Землетрус, жартуєш? Ти не пом'якшуй поняття, добре? — недружелюбно посміхнулася Венді. — Землетрус — це коли саме по собі. Ріджикт застосували тектонічну зброю і зрівняли місто з землею. Це не просто «землетрус», зрозуміло?

— Добиратиму слова у таких темах. Надалі.

— Ага, — кинула Венді, навіть задоволена тим, що співрозмовниця не відреагувала як недоторка. — І вагончики, й асфальт, що потріскав, — це з тих пір, так. Трішки незручно зустрічати гостю ось у таких умовах, та вже як є. В основному все погане прийшло від Ріджикта. Його тут не дуже жаліють. Але якщо ти комусь скажеш, що з Тотше чи будь-якого іншого міста, то віднесуться як до своєї. Головне, що не Ріджикт.