Глава 2. На вечерю - ГВЛ-8 (частина 2)

Хтоніка пересувалася швидко. Їй був знайомий кожен закуток, кожна стінка клаптів, що не могли похизуватися здоровим способом життя. Зазвичай вона була на місці ще до того, як ціль робила перший крок.

І знову тільки п'ятеро — більше у таких випадках не потрібно було. Шоент торохтів і періодично кашляв від сигаретного диму, що випускала Нерра.

Дарко гладив дворнягу, яка прибилася кілька провулків тому. Він сидів на землі і просто дивився у стіну. По такому вигляду й не скажеш, що слова інформатора мають шанси бути почутими.

— «Деревоточцям» не потрібна ця людина. Потрібен винахід і все, запам'ятали?

— Я ніяк не зрозумію, — бугай почухав щетину. — Це ж просто наконечник на палечь.

— Правильно. Котрий очищує кров, фігурально висловлюючись. Ти знаєш, що таке сепсис?

— Кільце.

— Яке кільце?

— Бичаче, — Бріккт торкнувся свого носа. — Кільце в носі.

Нерра вилаялась на товариша.

— Ні, — ще раз спробував пояснити інформатор. — Це інфекція. А потрібна нам річ лікує і її, і цілу купу захворювань крові. В Тораксі людей, у яких проблеми з цим, наче черв'яків у животі покійника. «Деревоточцям» потрібен цей прилад. Все. Сходяться вузлики в мізках?

— Йшли би ви. Не лізтиму більше, головне, щоб вигідняшно було.

— Правильно, не лізь. Роби роботу.

Всі чекали ще кілька хвилин, потім Венді отямилася і заговорила.

— Ось він, вийшов. Туди. Приблизно два-три перехрестя в цьому клапті, — вона вказала пальцем на північ.

Група розділилася. Хтось пішов широкими дорогами, хтось через дворики, деякі трималися позаду, але кожен розумів, куди йому потрібно. Всі зібрались за рогом будинку на темній вулиці. Кілька привідчинених вікон і дверей, але ні людини, ні навіть бездомного собаки в окрузі. Ховаються: хто в підкопах, хто в нудотних квартирках. Повна свобода дій, залишалося всього трішки зачекати.

— Зайшов.

Нерра і Шоент замикали вуличку з двох боків, інші ховалися посередині. Здоровило тримав напоготові биту.

Почулися кроки, що ставали ближче і ближче. Ці люди вміли підібрати ідеальний момент. Венді махнула кистю. Розгонистий удар битою, від якого хруснуло коліно.

На того, хто впав, накинулось кілька осіб. В руці Нерри опинився шприц без голки.

— Я без зброї, я лежу! Не...

— Пошепки, — сказав Дарко і прикрив йому рота рукою.

— Не треба, не треба! — похапцем сказав той. — Все віддам, все, що хочете.

Доки чоловік переживав за своє життя, кінчик шприца ледь торкнувся губи. Так, що той, хто вмовляв, і не помітив.

У Тораксі багато хто знав про неоднозначні способи. Кожна ланка придумувала свій. Такий собі випадок, коли бита набридає, а збочень хочеться. Безпосередньо цей спосіб придумала Нерра. Людина з неї була паскудною, але як ключова частина Хтоніки вона виявилася хоч куди. Суміш миловидної зовнішності, перепадів настрою і невзаємного потягу до людей. Вона до них тягнулася з душею, ті відверталися, і тоді в хід йшло насилля. Кулаки вона забруднювала з задоволенням і любила, коли їй теж дістанеться. Не до оніміння тіла, але щоб на ранок кисті саднили.

Було в Нерри захоплення — давати своїй жертві зіграти в довгострокову рулетку. Коли ситуація дозволяла не накинутись і не відняти життя, ковпачок шприца без голки, якого вона носила з собою, оголював її улюблену забаву.

За словами Нерри, у неї в друзі давно затесався один божевільний, котрий за кілька цигарок напускав їй у колбу свою слину. Слина та була нездоровою — жив у ній вірус герпеса, котрий Нерра називала коротко «ГВЛ». Вона ж розказала, що він, вірус цей, особливий для кожної людини — може зіграти в організмі, а може заснути і не прокинутись.

І в якийсь період (Нерра не любила розказувати, коли саме) вийшло так, що вона заразила людину хворою слиною. Це виявилось швидко і не боляче — палець просто легенько тиснув на поршень, а з кінчика шприца на губи або в рот жертви витікала заражена слина — в цю мить інфекція і зросталася з людиною.

Нерра і сама вважала це дивним, але описати ейфорію від дійства цього могла: загадка їй подобалась — пройде час, а вона гадає, чи жива людина, чи пронесло, чи вірус врешті переміг. Хоча в сам момент зараження й обволікало збудження — воно швидко минало і колишніх емоцій вже не несло. Вся справа була в перспективі і таємниці.

— Пошепки.

— Благаю, — здався той. — Я все на світі зроблю.

— Діставай руки.

Тремтячі долоні одразу опинились на виду. На вказівному пальці був наконечник, котрий треба було забрати.

— Дивись на мене, — Дарко взяв його за щоки й витріщився просто йому у вічі. Той не відводив погляду. — Тихо. Тихо.

Хтось із групи притиснув долоню ногою. Той, хто лежав, відчув, що трохи вище проміжної фаланги щось дуже натиснуло. Наче дощечка, краєм якої з усіх сил натиснули на палець.

— Не треба. Це для хворих. Воно вам не потрібне. Благаю!

— Дивись на мене. На мене. Зникай пошепки.

Палець відсікся точним ударом, наче кат працював. Тіло спробувало припіднятися від болю, але його щільно притискали до землі. Рот закрила груба долоня.

— Мовчи. Або я відрубаю цілу руку, клянуся.

— За що? — з очей полилися сльози, а слова глухо звучали крізь долоню. — Що я зробив, за що?

Ніхто не відповів на це запитання, хоч почув кожен.

— Венді?

— Я не бачу нікого небезпечного поблизу. Порядок.

— Чудово. Шоенте, кільце під твою відповідальність. Завтра віддамо «Деревоточцям».

— Зрозумів. Запам'ятав. Це все?

— Так. Розходьтеся.

Дарко відволікся від цілі під ногами і вчепився Венді в рукав. Це означало, що їй потрібно зачекати. Всі побрели у своїх напрямках, хто куди. Залишились вони вдвох і людина, яка стогнала і нила під ногами. Лідер міг вгамувати його. З самого початку міг відібрати слова так боляче, як не вмів ніхто. Але стримався. Йому важливо було виграти гру, а не просто зробити себе переможцем.