Глава 1. Місто сумної романтики (частина 1)

Є в Тораксі якась чарівна меланхолія, особливо після заходу. Таку більше ніде не зустріти, та й навряд чи хоч хто-небудь шукатиме. Хтоніка спостерігала звисока.

Як й інші глядачі, дівчина сиділа на парапеті п'ятиповерхового будинку і дивилася вниз. По руці стікало морозиво, ноги погойдувались вперед-назад, а собаки на вулиці доїдали людей. Непорозуміння переросло в спекотну суперечку, і ситуація повністю крутнулась по осі.

Спочатку тим, хто програв, на голови надягли мішки з тканини, через що стало трохи сумно. Але туга розвіювалась, варто було лише глянути на напарницю поруч, котра сиділа, обійнявшись із чорною дірою. Наче вони піднялися на колесі огляду до самого верху, а потім застрягли там, щоб спостерігати за тим, що відбувається. Ця романтика пом'якшувала обстановку, незважаючи на деталі.

Коли здоровань Бриккт спустив собак, ті накинулись на зв'язаних людей. І доки мольби затихали на фоні гарчання і гавкання, за кількома будинками хтось запустив салют. Наче парк розваг, з морозивом у руках, голосними криками і лоскотним відчуттям всередині. Вона трохи засмутилася через те, що в Тораксі все працювало не так, як скрізь. Морозиво вже розтануло, метелики в животі були звичайною нудотою, та й люди верещали через те, що їх розривають заживо, а не від радості. Але якщо заплющити очі і погратися з уявою, то наче в дитинство повертаєшся.

Добре, що хоч мішки на головах стримували звук. Тіла звивалися, як опариші, крутилися, намагаючись захиститись від зубів, але в результаті їх загризли, всіх до одного. А салют ряснів червоним і жовтим. Це здалося дивною і геть ненормальною подією — кому в голову прийшло б пофарбувати це місто в цілих два кольори?

Погляд упав на рештки, потім — на людей, які сиділи поруч, і своє морозиво. Вона злизала білі струмочки з руки. Цікаве почуття, така собі «романтика на межі здорового глузду», котра все ж залишається романтикою, як не крути. Наче йдеш з коханою людиною за руку і знаєш, що в кінці дня, після поцілунку, ти її розріжеш, спалиш чи задушиш. З одного боку, сумний результат, і стає скорботно. Але свобода вибору в самому кінці і дотик її руки... У цьому й уся патока Торакса. На щастя чи ні, але Хтоніка любила солодке до мозку кісток.

* * *

Після видовища треба було відправлятися на наступне побачення. Незабаром її робота буде зроблена. Тоді залишалося відпочивати і дивитися, як людям розбивають голови битами. Мало кого душили, частіше просто забивали до смерті. З кожною годиною ніч ставала глибшою, з кожним ударом людське обличчя все сильніше змінювалось. Поруч стояли такі ж нікудишні бійці, як вона, і темна плямка — людина на ім'я Дарко.

А друга частина групи, та, що любила побитися, не шкодувала сил. Люди кликали на допомогу, і це додавало драйву. Деякі з Хтоніки [1] починали вити, як вовки, настільки їх захоплювало те, що відбувалося. Ніхто не втручався, а результат був завжди очевидним. Але навіть коли робота закінчувалась, азарт і злість нікуди не зникали.

— Нам треба б іти.

— Треба б, — забруднена в кров рудоволоса дівчина ледве тримала цигарку в тремтячих руках. Вона вперлася спиною в стіну, з'їхала вниз і захихикала.

— Бажано вже.

— Венді, — та затягнулася. — Закрий свій поганий рот. Підемо. Дай отямитись.

— Тут недалеко «Цикл»[2]. Тринадцять людей.

Дівчина не відповіла, тільки зарозуміло фиркнула. Людина, котра продала себе чорному кольору, підійшла до неї й обережно забрала цигарку. Вона навпомацки знайшла одне з тіл, поклала недопалок йому в рот і ледь торкнулася щоки грубіянки. Та припинила посміхатися, а тіло Венді покрилося гусячою шкірою.

— Нерра, ми йдемо. На сьогодні все. Ідіть і відсипайтеся.

Здавалося, ця його м'якість ось-ось самозайметься, стане жорстокістю, і він всадить у неї ніж по саму рукоять. Але ці пальці завжди обходилися ніжно, наче торкалася свята людина.

Починався дощ. Дарко попрямував вздовж вузької вулиці, подалі від місць, де ходили люди. Інші розбрелися хто куди. Тільки Венді з Неррою затримались. Перша несхвально дивилася на напарницю, котра не поспішала, а лише дістала нову цигарку.

— Яка ж ти, все ж таки, шваль, — слова, кинуті з насмішкою, були наповнені жовчю.

Венді переступила через мертву людину і пішла у своєму напрямку. Чекати і вмовляти Нерру було безглуздо. Головне — самій не зірватися. Венді багато разів уявляла, як відрубує цій людині язика, як ту живцем розривають собаки і спотворюють ударами холодного металу. Мабуть, єдина людина, на муки якої вона б дивилася з захватом.

Та головне, щоб думки залишились тільки думками. Важливо не зіслизнути розумом з краю і не стати схожою на Нерру. І зараз, не дивлячись на всю мішанину ненависті і злості всередині, краплі, що падали з неба, якимось чином допомагали впоратися з собою.

* * *

Венді давно вже завчила кожен потворний камінчик на шляху додому. Інколи, коли лив дощ, за спиною відростали водяні крила: щось розквітало всередині і жило рівно до тієї миті, як вона повертала дверну ручку.

Завжди, коли відчинялися двері в дім, у ніс бив запах йоду. Дим від пахощів вивітрювався, а ось йод — навпаки. Він давно просякнув шпалери, і, щоб викорінити його, залишалося тільки спалити будинок. Ароматний дим перебивав неприємний сморід. Але тільки на декілька годин.

— Вставай. Ліки.

Батько покрутився в ліжку, трохи поохкав і ледве знайшов сили піднятися.

— Як твій вечір? Потрапила під дощ, так?

— Добре. Він нехолодний, все нормально.

— Багато людей на виступі було?

— Цілий зал. Всіх здивували.

— Головне — не зазнаватися, коли тобі аплодують. І не здаватися, коли аудиторія мовчить.

— Я знаю. Запий. Я тим часом розігрію тобі їжу.

Ніхто не поспішав ділитися словами. Слабкі пальці торкнулися блюдця.

— Коли ти плануєш зіграти для мене? Я б дуже хотів.

— Не знаю.