Глава 3. Ти теж станеш сараною (частина 1)

Несподівано для самої Венді навіть початок прогулянки став одним великим зітханням. Здавалось би, вона просто йде і розмовляє. Просувається між тими ж слизькими людьми, торкається стін давно знайомих хворих вулиць. Але цього разу чомусь стало краще. Краще, але далеко не добре.

Моніка звертала увагу на кожну деталь і не забувала записувати все нове на білих листках. Вона сама ледве в них не губилася. Така собі заучка з папкою, листками й олівцями, які, здається, ось-ось випадуть з рук.

Вони забрели на другий клапоть на окраїні — зовсім не такий багатий і безпечний, як той, в якому знаходився пансіонат. Був день, але місце було практично безлюдне. Венді знала, коли і де можна гуляти в такий час.

— Добре, для початку запитання, яке не дає спати.

Моніка роздивлялася металевого титана, який загинув колись давно. Він заіржавів і залишився забутим. Подібних до нього було багато. Вони загороджували порожні провулки, валялися серед пустирів і закинутих будинків за кілька кроків від артерій. Колись шпали і рейки давали можливість мчати вперед. Тепер вони були нарізно.

— Чому перевернуті по всьому місту потяги ніхто не прибере? Або, ще краще, не поремонтує?

— У нас немає керівництва як такого. Е головний концерн, якого ця проблема не хвилює. Доки вони не лежать на центральних вулицях, ніхто це не робитиме. Дехто вмудряється розтягнути на залізяччя, але, скажу тобі, воно того не варте.

— Ну добре, але... — Моніка заглянула у віконце. — Треба ж щось із цим робити?

— Навіщо? Лежить і лежить. Не заважає — не чіпай. Нам банально нікому і нічого везти. Є потяги, котрі їздять між дальніми клаптями і навіть містами, але їх мало. І не по цих рейках, сама розумієш.

— А маленькі вагончики і трамваї у центрі? Їх поклали після ситуації з Ріджиктом?

— Так. вони їздять по завжди освітлених дорогах, але освітлити все місто не виходить. Тому зазвичай це центральні вулиці. А якщо хочеш дістатися до окраїн, то вже на своїх двох.

Моніка пригнулася і зайшла всередину. Із сумки виринув фотоапарат, потім почувся глухий тріск, але вогник не вилетів. Дивна модель, точно не тутешня. Бріккт якось забрав у одного бовдура таку річ, теж не місцеву. Венді того разу навіть пощастило погратися.

Моніка помітила напис маркером на стіні вагона і сфотографувала його.

«Я закінчився».

— Все це, звісно, сумно виглядає. Але дуже самобутньо. Тобто всі люди тут доволі закриті, правильно розумію?

— Що означає «закриті»?

— Не робитимуть чогось, якщо їм нічого не загрожує або немає вигоди, — дівчина зробила фотографію вже всередині потяга. — Своїми силами прибрати все це, і...

— А, я зрозуміла. Ні в життя. Тут так не роблять.

— Он як. Кожен турбується про себе і свою сім'ю.

— Типу того. Тут все?

Моніка зробила ще три клацання з різних ракурсів. Хоч місце і лякало самотністю, нею воно ж і притягувало. Померлий титан ніби благав про допомогу, не видаючи при цьому жодного звуку. Це нагадувало поштовхи об внутрішню кришку домовини, коли земля вже лягла зверху. Їх не почує ніхто, крім помилково захороненого.

— Так. Можна йти.

У наступному клапті вже були люди. Але район був брудним, а двері абсолютно всіх будинків були дерев'яними і повними вологи. Деякі з них залишалися просто прикриті, наче жителі і не думали опиратися тим, хто раптово захоче зайти. У будь-якому разі краще, ніж якщо шматок дерева розлетиться від удару ноги.

На двох дівчат із вікон поглядали жителі. Хто курив, хто навіщось тер голову, ніби хотів стрясти лупу, хто просто спостерігав. По вулицях в більшості своїй бігали діти і тварини. Дорослі обрали залишатися в закладах: вдома, у вуличних забігайлівках, кіосках — не важливо.

— Ти добре знаєш це місце?

— Напам'ять. Клапоть називається «Коловорот».

Перший час вони йшли. Око чіплялося буквально за все, але фотографувала Моніка тільки найцікавіші картини. Записувати вирішила потім.

— Дивись, — вона показала пальцем на один із магазинчиків з металевою решіткою замість дверей. — Світло говорить про те, що там є людина. Чому тут перегородка?

— Просто міра безпеки. Буває, крадуть, особливо тут, тому з'явилася така схема. Говори, що потрібно, виклади гроші й отримай товар. Чесно ж?

— Чесно. — Апарат клацнув.

— Раніше тут і ще у двох клаптях була комендантська година з восьмої. Зараз поступово розсмокталося.

— Жах, — дівчина насупилася. — А після восьмої що? Люди виходять і просто починають грабувати всіх і все?

— Ні. Тут достатньо способів нечесного заробітку після заходу.

— Яких?

— По-різному.

— Але, наприклад?

Моніка не здавалася, і провідницю це здивувало. Вона глянула, наче запитувала: «Невже воно тобі й справді потрібно?». У погляді запросто читалося, що так, потрібно. Венді примружилась.

— По-різному, кажу. Можливо абсолютно все, що ти можеш і не можеш уявити, питання тільки в грошах і наслідках. Просто потрібно тримати в голові, кого ти підставиш під удар і з ким він знайомий.

— Я зрозуміла. А ти теж живеш у якомусь небезпечному районі? Це просто цікавість, — ввічливо поправила себе дівчина.

Венді потупила погляд і кілька добрих секунд думала, чи варто взагалі відповідати.

— У тихому, скажімо. Швидше, безпечному, ніж ні. Називається «Колькотар», як фарба. Там нормально, якщо дотримуватися потрібних умов. Жити правильно, так би мовити. А в «Коловороті» складно жити правильно хоча би тому, що тут в принципі складно жити.

— За-пам'-я-та-ла, — неквапом промимрила Моніка, оглядаючись бо сторонах. — А мій клапоть називається «Кипарис». Як дерево.

— Так, знаю. Гарна назва. Думаю, що рослина теж прекрасна.

Вони йшли мимо потрісканої цегли і дошок, переступаючи через вибоїни. Скелет клаптя (чомусь саме це словосполучення здавалося Моніці найбільш вдалим) був цілком зрозумілий і читабельний: з тріщинами, хиткою структурою і вицвілим, уже не білим кольором. Вицвітеш з ним чи пропадеш — ніхто не засмутиться, а виберешся в кращий район — місцеві просто стиснуть плечима.