Глава 4. Дивіться, перший саджанець

— Ти... Венді, агов! — напарниця поклала склянки на лавку й обережно торкнулася плеча. — Вночі поспати так собі вдалося?

Свідомість трішки прокинулась, і погляд, щоб здаватися впевненим, одразу був спрямований на співрозмовницю. Ніби не сонний. Ніби все й не так погано.

— Ні, з чого ти взагалі взяла?

— Ти задрімала, доки я купувала сік. А зараз поводишся як людина, котра раптово проснулася і намагається себе не виказати.

— А... — дівчина прикрила обличчя руками і позіхнула. — Та це нормально.

— Так і не скажеш.

— Я просто, ну... вночі теж в ансамблі. Граю. Вдень — так, а вночі — для багатіїв. Багато часу і сил іде.

— Навіть уночі? Але ж небезпечно, ні?

— Кришують.

Вони подивилися одна на одну. Дуже зрозуміле пояснення одним поглядом. Венді якось вдалося без єдиного слова спрямувати розмову по широкій дузі, оминаючи непотрібні їй запитання.

— Тримай.

Моніка простягнула сік, і співрозмовниця його залпом випила. Сама ж вона ще навіть губами до склянки доторкнутися не встигла.

— Ми можемо перенести.

— Ні. Я не люблю довго спати, правда. Мені нормально, але дякую за турботу. Плюс ми майже прийшли.

У відповідь тільки кивок. Не холодний, а через те й приємний. Гостя не поспішала з соком. Вона якось зберегла дар смакувати їжу і напої. Тут, у Тораксі, це зовсім не дрібниця.

— Смакота.

— Так. Тут не бодяжуть. Пішли.

Провідниця помітила, що хороший настрій Моніці притаманний більше, ніж будь-який інший. Дивно.

— «Як по-дитячому, — подумала вона. — Чистісінька наївність».

— У тебе вийшло минулого разу лягти до одинадцятої, як домовлялися?

Венді геть забула про це і її кольнуло почуття сорому. Не пройняло, а так, зовсім м'яко дало про себе знати.

— Так, я тільки-но хотіла сказати. Ти випередила. Не вийшло. Через безсоння не вийшло, на жаль. Взагалі це складно, ось так знайти вільний вечір, сподіватися, що не потурбують, і всяке таке. Справді.

— Я розумію. Нічого.

— Поки що так, а далі подивимось.

Тіло давно було нездоровим. Їй хотілося не просто виспатись, а саме насолодитися здоровим сном. Щоб до того, як заснути, не було огидної печії аж до нудоти, щоб ніхто поруч не скрипів зубами. Щоб м'язи відпочивали, а не наче свербіли, щоб ноги припинили хвилюватися і не боліли кістки. Здоровий сон, здавалося, колись випав, як випадали і жмути волосся. Вона просто не вгледіла.

— Добре.

Моніка посміхнулася і засунула руки в кишені. Наче їй було холодно, хоча погода була чудовою для цих місць.

— Слухай, Венді, а тобі подобається грати в ансамблі?

— Ну... Так, нормально.

— А на чому граєш?
— Клавікорд. Знаєш таке?

— Клаве... син?

— ...корд.

— Знаю тільки ...син.

— Не так важливо, гадаю. А чому ти цікавишся?

— У моїй голові не в'яжуться ансамблі і сам Торакс. Несумісні речі, наче котлета з медом всередині.

Венді розсміялася. Їй подобались такі безглузді і дурні порівняння.

— Добре сказано. Насправді скрізь цінується мистецтво. Тут немає великих театрів, але люди збираються в групи інтересів. Відвідувачі платять гроші. Тут теж цінують картини, музику, всю цю нісенітницю.

— Чому нісенітницю?

— Ну, я образно. А ще буває, якийсь товстосум викуповує ансамбль на вечір або два, і той грає перед його друзями. Ну, така ось своєрідна показуха, котра вартує хороших грошей. У вас не так?

— У мене на батьківщині туди ходять майже завжди або молоді люди, або літні. Юнаки запрошують дівчат, а бабусі — дідусів.

— Парами, виходить?

— Так. У нас дуже мало розваг на одного.

— Дурний Тотше. Мені б там було нудно.

Моніка стиснула плечима, мовляв, їй і самій там невесело.

— Ну ось, дивись. Те, що ти запитувала. Парк атракціонів. Як думаєш, тут весело ночами?

Ціла купа приладів, задача яких викликати відчуття вільного падіння. І вертикальні, і навскісні, але всі до єдиного яскраві і живі. Наче і не Торакс зовсім. Моніка тут же потягнулася за фотоапаратом і листками.

— Ух ти. Ну, я думаю, що... так? Атракціони, напевно, і вночі користуються попитом.

— Дивне припущення. І несподіване. Але ти вгадала. Просто не прийнято в Тораксі цапатись у цьому парку. Це як даність. Мишки не ховаються тут, тому й мишолови тут не шастають.

Венді вкотре потягнулась і позіхнула. Відчувала, що сон поступово проходить. Скоріше б.

— У Тораксі є такі речі, котрі він встановлює. Дивні, але їх стараються не порушувати. Тому за цим парком тобі можуть всі пальці повідкушувати. Тебе вистежать, підчатують, а якщо не будеш висовуватись, здійснять тихий візит. Але ніякого галасу тут, особливо в центрі.

— А що за назва дивна?

Моніка примружилась і намагалась прочитати назву на карті, але вже третій раз збилася.

— Онтровістимний субцеппелон — стара літературна назва. Взагалі це «Атол». Так називають.

— Цікавий клапоть. Зараз, записую. Та-а-ак. А ти катаєшся іноді на всіх цих штуковинах?

— Я? — хихикнула провідниця. — Це допоможе якось твоїй роботі?

— Ні, просто цікавість. Мені цікаве твоє відношення.

— Ну...

Венді добряче замислилась. Моніка вже закінчила з замітками, а співрозмовниця все не наважувалась вичавити хоч щось. Нарешті сказала справжню дурницю, як їй здалося.

— Не знаю. В цьому щось є. Кататися цікаво, але я якось не катаюсь. Не знаю. Ну... Не доводилося. Тут добре і, може, навіть, весело, але не зовсім моє.

Вона закотила очі через те, що її відповідь прозвучала невиразно, наче якась маруда пробубоніла бозна-що.

— Розумію. Я б теж у таких місцях не могла довго перебувати, але раз-другий покаталась би. Тут якесь хороше хвилювання, але все одно. Нервово.

— Ну так, правильно. Нервово. Я згідна.

— Може, по разочку?

Моніка вказала очима у бік головної каруселі.