Артек. Те, що залишилось у тумані

У гірській глушині Закарпаття існував звичайний дитячий табір.
Лінійки, корпуси, їдальня, вечірні вогнища.
А потім з’явився дзвін.
Щоночі о 23:17 він лунав у темряві — і після цього дітей ставало менше.
Не всі зникали. Дехто просто переставав згадуватись.
Табір закривають, дітей повертають додому, але жах не лишається в лісі.
Він росте разом із ними.
Вони прокидаються в один і той самий час.
Бояться тиші більше, ніж звуків.
І відчувають, що їх досі рахують.
Через роки один із них повертається туди, де табору вже немає.
І розуміє: табір ніколи не був місцем.
Він був процесом.
І якщо ти читаєш ці матеріали — можливо, тебе вже теж порахували.