3

Любі читачі! Ласкаво прошу до моєї новинки «Пристрасть зі смаком солі», яка сьогодні вийшла на моїй сторінці. У службовий роман, стиль який новий для мене, але я дуже давно приховувала цю історію.

Там немає психів... Там немає насильства.

Там все набагато складніше. "Пристрасть зі смаком солі" — це реалістична драма з живими героями.  Вони помиляються, падають і прямують  до власного хеппі енду. А вийде це у них чи ні, дізнаємося по завершенню.

Дуже!!! Шалено сильно!!!!!  Сподіваюсь на вашу підтримку! Я ненавиджу тему зрад. Мені чужі службові романи, але вогонь моїх героїв змушує мене піти на це. Розповісти історію, яка залишиться у  ваших серця!

З вас зірочка і ком, з мене щоденне продовження ♥️! Додавайте до бібліотеки. 

— Я здивувався, коли побачив на екрані твій номер!  — Тайлер усміхається стежачи за дорогою.

Та я сама здивувалася своєму вчинку. Зараз він здається мені вкрай безрозсудним. Тому, що одного разу я вже пообіцяла собі ніколи в житті не перетинатися із цим хлопцем. А за підсумком, я їду на його авто… чи чиє воно там?

Чому я не подзвонила Алексу чи Кімберлі? Тому, що не хотіла прочитати в їхньому погляді: «а я попереджав, попереджала!».

Зараз, сидячи в машині Тайлера, вважаю свій вчинок імпульсивним. Злість осіла в мені неприємним осадом, дозволяючи здорово думати.  Я повністю опанувала свої емоції та почуваюся справжньою ідіоткою.

— Як тебе занесло сюди? — Тайлер відчайдушно намагається підтримати розмову.

— Я заблукала, — неохоче відповіла я.

Якщо Майк побачить, хто саме привіз мене додому, про жодне примирення й мови йти не може. Він просто зненавидить мене, а Тайлер знову загримить у травматологію зі зламаною щелепою. Чомусь мені здається станеться саме так.

— Тайлер, висади мене біля затоки, будь ласка. У мене справи ще є. — Вигадую на ходу, аби уникнути потенційного краху.

Коли я дзвонила Тайлеру, мною рухали незрозумілі емоції. Зараз я охолонула. Мені не подобається, що я накоїла.

— Я без проблем можу тебе підкинути додому. Мені не важко.

— Дякую, але я ще не збираюся додому. Неподалік від затоки є книгарня, я знайшла там одну книгу.  Вона дуже сподобається батькові.

— Яка книга?

Та, що ж ти причепився до мене? Згодна. Дзвінок Тайлер — це була моя сама ідіотська ідея.

— Про археологію. Не дуже цікаво.

— Чому ж це? Я планую стати археологом! — гучно заявляє він.

Його слова змушують мене відлипнути від скла та повернутись до хлопця. Здивовано дивлюся на нього, шукаючи натяк на іронію, але як не стараюся нічого не знаходжу. Тайлер абсолютно серйозний.

— Не найкраща ідея, — намагаюся пожартувати. — З власного досвіду знаю. А діти як від цього страждають… 

— Ну, про дітей мені рано думати! — сміється він.

За кілька хвилин Тайлер паркується біля книжкової крамниці, але не поспішає знімати двері з блокування.

— Ти вибач за мою поведінку на ярмарку. Напевно, я трохи перегнув. Якщо ти даси мені шанс на дружбу, я буду дуже радий.

— Я… скоро їду… літо закінчується.

— Добре, — куточки його губ непомітно опускаються вниз. — Але якщо передумаєш, то обов'язково напиши. Я не проти дружити за листуванням.

— Домовилися!

Кидаю погляд на панель приладів, і від побаченого в мене повзуть очі на лоб. На годиннику десять хвилин на дев'яту. Чорт, я ж спізнюся!

— Тайлер, дякую, що підвіз мене і вибач якщо відірвала від чогось важливого. Мені справді треба йти. Відчини двері.

***

До дому тітки та дядька я приходжу з пристойним запізненням у двадцять хвилин. А коли бачу на під'їзній дорозі знайомий автомобіль, мало не втрачаю мову.

Це наша машина. Машина моїх батьків. Вони повернулись з експедиції?

Хвилю миттєвої радості накриває інша хвиля.  Розпач. Вона набагато потужніша і розчавлює мене за лічені секунди. Усвідомлення того, що батьки приїхали забрати мене додому, повільно пробирається до розуму і мені нема чим дихати.

Між лопатками стає незатишно, ніби там забитий невидимий кілок. Або хтось просто пропалює поглядом мою спину.

Обертаюся. На сходах будинку через дорогу сидить Майк. Його похмурий погляд пропалює в мені діру.  Чи може це означати, що він знає, хто мене сюди привіз?

— Крістал, — я знову обертаюся і на ґанку будинку, в якому тимчасово живу, бачу батька. — Дівчинко моя... Хіба ти не обіймеш свого батька? Чи не сумувала?  — тато розкриває руки чекаючи, що я побіжу до нього, як це завжди було у дитинстві.

Очікування здійснюються. Я біжу з усіх ніг до батька та ховаюсь від усього світу у його дбайливих обіймах.

Насамперед я намагаюся сховатися від самої себе.  Тому, що почуваюся зараз дуже огидно. Мені бридко від самої себе.

Позаду чую кроки, що наближаються. Моє тіло напружується. Невже це…

— Доброго вечора містере Хілл, — хлопець тихо відкашлюється, привертаючи нашу увагу.

Тато відпускає мене та дивиться поверх моєї голови:

— Добрий, — його блакитні очі уважно вивчають сусіда навпроти.

Обернувшись, я й справді бачу Майка. Його руки сховані в кишені шортів. Вся його увага прикута до мого батька. На мене він не дивиться. Ніби мене зовсім не існує. Наче я пусте місце.

В очах починає пекти. Я знову все зіпсувала. На цей раз схоже назавжди. Але навіщо він прийшов сюди?

— Мене звуть Майкл Торрес, і я хотів би попросити вибачення. Під час нашої першої зустрічі я поводився як справжній кретин. Мені соромно за свою поведінку, прошу пробачити мені.

Тато опускає на мене погляд та діловито киває, мовляв, що ти з ним зробила за цей час? Відмінна робота. Так перевиховати може лише твоя мати.

— Вибачення прийняті, Майкле, — батько простягає йому руку, підтверджуючи слова рукостисканням. — Як ти дивиться на те, щоб приєднатися до нас за вечерею?

— Дякую за запрошення. Як-небудь іншим разом.