Пташка Півночі

— Тобі допомогти роздягнутися, — він зробив паузу, і в напівтемряві його очі блиснули чимось невловимим, — чи ти вже достатньо «дитя степу», щоб впоратися сама?

— Я сама, — швидко відказала вона, відступаючи на крок. Голос зрадницьки здригнувся.

Торґал важко зітхнув. Він сів на край ложа зі шкур, обхопивши голову руками на мить, а потім глянув на неї — без глузування, з якоюсь дивною, втомленою прямотою.

— Мила... я не знаю, що ти там собі нафантазувала у своїй королівській голівці, — прохрипів він, вкладаючись на живіт і підставляючи нічному повітрю відкриту спину. — Але в мене сьогодні немає сил на твої страхи чи ігри. Спи.