Частина 5

Еліана прокинулася, коли перші сірі промені світанку ледь торкнулися вузького вікна фортеці. Кімната була залита холодним, напівпрозорим світлом, а камін давно згас, залишивши по собі лише запах сизого попелу. Вона лежала нерухомо, прислухаючись до глибокого, рівного дихання Торгала поруч. Він не ворушився, але сама його присутність заповнювала весь простір.

Вона обережно, наче ступала по тонкій кризі, підвелася з ліжка. Босі ноги обпекло холодом кам’яної підлоги. Еліана швидко, майже потайки, пішла за ширму, хапаючи своє нове вбрання.

Це була лише ілюзія безпеки. Тонка різьблена перегородка не могла приховати її від нього. Вона знала, що Торґал уже не спить — він прокидався разом із сонцем, як справжній хижак. Крізь ажурні щілини дерева він бачив її силует, кожну лінію тіла, що вгадувалася під тонким льоном нічної сорочки, кожен її рух, коли вона намагалася впоратися з важкою спідницею. І йому цього було цілком достатньо — він не переступав межу, але його погляд, здавалося, відчувався на шкірі фізично.

Торґал теж почав збиратися. По той бік ширми почувся характерний звук: шурхіт грубої шкіри, дзвін металевих пряжок і важкі кроки. Він одягався швидко й упевнено, не ховаючись, як вона.

— Сонце вже над морем, — пролунав його голос, позбавлений нічної хрипоти, тепер він був твердим і гучним. — Виходь, пташечко. Твоя схованка тебе не врятує від того, що чекає назовні.

Еліана затягнула останній вузол на поясі своєї синьої сукні. Без корсета вона почувалася дивно легкою, але водночас незахищеною. Вона вийшла з-за ширми, поправляючи волосся, і зустрілася з його поглядом. Торґал уже стояв повністю споряджений, затягуючи широкий пояс із мечем.

Він окинув її швидким, оцінюючим поглядом — від босих ніг до піднятого підборіддя.

— Сьогодні ти побачиш мою фортецю при світлі дня, — сказав він, підходячи ближче. — І пам’ятай: тут немає ширм, за якими можна сховатися від очей моїх людей. Тільки твоя спина і моя рука на твоєму плечі.

Еліана вийшла слідом за ним із покоїв, відчуваючи, як кожен крок кам’яним коридором відгукується в скронях. Вона змусила себе розправити плечі. Тут, при денному світлі, фортеця здавалася ще суворішою: високі склепіння, факели, що догорали, і холодний подих моря, який проникав крізь кожну щілину.

Коли вони спустилися до головної зали, де вже суєтилися слуги, Торґал зупинився. Він не став чекати чи питати дозволу. Його голос прогримів під стелею, змушуючи всіх завмерти на місці:

— Слухайте всі! Відсьогодні ця жінка — ваша господиня. Кожне її слово — це моє слово. Хто виявить неповагу до неї, той виявить її до мене.

Еліана відчула, як десятки очей вп'ялися в неї. Слуги вклонилися — хтось із острахом, хтось із прихованою цікавістю. Вона не відвела погляду, тримаючись із тією вродженою гідністю, яку не міг відібрати навіть полон. Її обличчя було спокійним, як застигла крига, хоча всередині все тремтіло.

Сніданок подали на той самий масивний стіл, де вчора вирував бенкет. Тепер тут було тихіше, але напруга нікуди не зникла. Вони сіли поруч. Торґал знову поклав руку їй на бік — владно, нагадуючи всім, кому вона належить.

Навколо столу зібралися його найближчі соратники та радники. Один із них, кремезний чоловік із густою сивою бородою та шрамом через усю щоку — перший радник Торгала, Бйорн — роздивлявся її особливо зухвало. Він відсьорбнув із кубка, витер рот тильною стороною долоні й голосно, щоб почули всі присутні, кинув:

— Гарна лялька, вождю. Але чи не занадто вона тендітна для наших скель? — він шкірився, дивлячись прямо на Еліану. — Скажи-но нам, Торґале, чи вона в ліжку така ж ніжна та мовчазна, як і за столом? Чи, може, південні принцеси вміють тільки тремтіти?

Тиша, що запала в залі після слів Бйорна, була настільки густою, що здавалося, чути було навіть тріск вугілля в каміні. Торґал не поспішав з відповіддю — він лише сильніше стиснув пальці на її м’якому боці, вичікуючи, ніби давав їй шанс самій обрати зброю.

Еліана повільно повернула голову до Бйорна. Вона не відвела погляду, не знітилася і не почервоніла від сорому. Навпаки, її обличчя стало білим і гладким, як полірована кістка. Вона випрямила спину — так, ніби на ній знову був найтугіший корсет у світі, хоча її легені вдихали повітря вільно.

— Твоя цікавість до чужого ліжка, Бйорне, свідчить лише про те, що твоє власне вже давно холодне, — її голос пролунав не гучно, але крижаною сталлю розрізав тишу зали.

Смішки за столом миттєво вщухли. Хтось із воїнів поперхнувся елем. Еліана продовжувала, не даючи раднику вставити й слова, її очі заблищали небезпечним вогнем:

— Ти кажеш про ніжність? Я вижила там, де твої люди збивали ноги в кров, і я стою тут, перед тобою, не опускаючи очей. Якщо ти звик, що жінки в цій фортеці лише мовчать і тремтять, то, можливо, тобі варто частіше дивитися на море, а не в чужі тарілки. Воно теж здається синім і спокійним, поки не розіб’є твій човен об скелі.

Вона повільно опустила погляд на його кубок, а потім знову на його шрам.

Торґал відставив кубок, і веселощі в його очах миттєво змінилися на холодну, вбивчу серйозність. Він повільно перевів погляд на Бйорна, і в залі стало так тихо, що було чути лише виття вітру в бійницях.

— Слухай мене уважно, старий лисе, — голос Торгала став низьким, наче глухе ричання звіра перед стрибком. — Якщо ти ще хоч раз розкриєш свою пащу, щоб обговорити мою жінку, або якщо я почую бодай натяк на те, що відбувається в моїх покоях, я особисто подбаю, щоб твій язик більше ніколи не заважав тобі жувати м’ясо. Я відріжу його власноруч і згодую чайкам на березі. Ти мене почув?